Читати книгу - "Українське письменство"

Библиотек-читален, независимых от народных домов, предстоит основать около 50, из них в Борковской волости 2, Бельской — 3, Вел.-Будищской — 3, Грунской — б, Дейкаловской — 3, Заиченской — 2, Зеньковской — 4, Йордановской — 5, Кирилло-Анновской — 6, Ковалевской — 4, Камышевской — 3, Куземинской — 3, Опошнянской — 4 и Тарасовской — 3.

Таковы в общих чертах новые культурные начинания, предложенные на Полтавском губернском собрании и сочувственно принятые Зеньковским земством. В какой степени они будут проведены в действительность — предугадать пока трудно; однако уже и теперь с полной уверенностью можно сказать одно: с осуществлением хотя бы части намечаемой земством программы будет сделан первый настоящий шаг к отрезвлению деревни и к поднятию культурного ее уровня.

1916

Диво дивне, як віримо в силу людського слова. Одколи почалася у нас революція, а ми тільки й робимо, здається, що випускаємо відозви. Пишемо до громадян, до громадянок, до робітників, до москалів, до селян, до учнів середніх шкіл. Пишемо до тих навіть, кого ніяким словом, хоч і як красномовним, не візьмеш, ніяким доводом, хоч і як справедливим, не умовиш, і, може, й справді, дійдемо незабаром до того, що вдаватимемось не то що до дезертирів, а й до зрадників, уголовних та злодіїв рецидивістів.

Сей невинний дощ «воззваній» та «обращеній», немов яка пошесть, іде з центру до окраїн, з столиць на провінцію, і от тут і набирає особливо курйозних, а часом і шкідливих форм. Коли в центрах відозвами хотять полагодити важні державні справи, загоїти такі болючі рани громадського життя, як інертність людності, як дезертирство, — тут, на провінції, часто-густо поводом для відозви стає особистий мотив, сплітка або розпущена бозна-ким поголоска.

В сьогоднішньому числі нашої газети читач знайде відозву члена повітової земської управи д. Г. Баленка до громадян м. Зінькова. Не знаю, як на кого, а на мене та відозва справила дуже сумне враження.

Уявіть: хтось і десь (хто і де, з відозви неясно) заявив, що в городі не стало цукру, не стало нібито через те, що земська управа позичила в города 50 пудів і тепер не хоче оддавати… Ся заява, само собою розуміється, зачепила члена управи, завідуючого продовольствієм д. Баленка, і він на неї одповів. Але як? Роз’яснив він, кому слід, всю суть справи? Подав фактичне справоздання про ролю земства в продовольчій операції? Ні те, ні друге. Річ в тім, що д. Баленко лише по службі звичайний член управи, в душі він поет, його найбільше ваблять письменницькі лаври, і дана заява подала йому сюжет для цілої поеми:

«Вижимаються сльози, коли тепер, в час надзвичайно тяжкий, — у нас тут, на місцях, — дратування, трепання, нервоз, розходування сил цілком безпідставно» і т. д.

Д-ій Баленко не хоче спускатись до низької прози, фактичну сторону він полишає на боці, — йому подобаються голосні слова, риторичні фрази, знаки запитання і виклику:

«Нащо людям морочити голови?! Нащо розпускати неправду?! Неправду в той час, коли вижимаються сльози, коли без краю зрадливою стала у нас правда! Громадяни!..»

Грішний чоловік, не розумію я, яка рація в сих поетичних польотах, в цій ораторській гарячці? Казки про правду та кривду нічого нікому не кажуть, і д. Баленко краще зробив би, коли б подав точні дані, хто його обвинувачує, в чому і через що се обвинувачення неправдиве.

Я, розуміється, знаю: не все можна передбачити і не завжди можна написати добру відозву. Але що вражає мене, так се те, що відозва д. Баленка — факт далеко не одинокий. Беззмістовне фразерство проникає мало не всі відозви, що виходять од земських і інших інституцій. Візьміть відозву до товаришів-селян, підписану головою і 4 членами управи («Труд», № 24), візьміть одвертий лист до д. Стецюри з сим красномовним початком:

«Звертаємося до вас, прикрашеного мундиром, погонами». І ви побачите, що се істеричне, голословне фразерство стає помалу загальним стилем наших громадських робітників.

Скрізь обвинувачення в «нелюдськості», в «наклепах», «безсоромності», обвинувачення, не скріплені ніякими доказами! Се вже справжня громадська небезпека.

Д. Баленко, а разом з ним автори листа до Стецюри і автори земської відозви до селян удаються, очевидно, до широкої маси народної, хотять говорити з нею — і через те пишуть по-українському. Але як?

«Вижимаються сльози», «запалахкало сонце волі», «смакувати з неправди», «Вона (земська управа) до самогубства (може, до саможертви?) допомагатиме вам» і т. д. і т. д. — по-якому се писано?

Робітникам на полі народному, коли вони хотять впливати на людей словом, повинно над тим своїм словом пильно і уважно потрудитися. А то читаєш ті їхні писання — і справді «вижимаються сльози»…