Читати книгу - "Пробуджена Енея"

за народними уявленнями “все знає, але не вміє про це сказати”. Ця світоглядна особливість виявляє себе в обрядах дівочого ворожіння на свято Долі: Доля має інформацію, та не має сили, а дівчина має силу, та не має інформації. Вона здійснює ритуал обміну з Богинею: пропонує Долі “мову”, з допомогою якої можливо сприйняти інформацію. Вона називає листочки дерев іменами парубків і кладе собі під подушку. Вранці, витягнувши один з наречених листків, дізнається про ім’я майбутнього подружжя.

Культ Вогню, який існує до сьогодні в Карпатах, описаний М. Коцюбинським не лише художньо, але й з етнографічними подробицями. Обряд видобування живого вогню та проходження отари через вогонь вважається очисним: “Ватаг був зайнятий видобуванням живого вогню. Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась і скрипіла... і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру, зложену коло дверей... Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених...” [226. ІІІ. 147]. Не даремно майстер слова порівнює гуцульського ватага зі священнослужителем язичницького культу: “... ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою...”; ”Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо і широко, а дим головешки фурка за ним крилатим змієм. На воротях ватаг кида вогонь... ” [226. ІІІ. 148–149]. Через цей вогонь проганяють худобу. Коли вівці йдуть у загороди, трембітарі, піднявши вгору довгі трембіти сповіщають всю полонину про свято відкриття сезону. Далі твориться молитва: “Ватаг впав на коліна та підняв руки до неба. За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку до купи, так щоб допоміг усю людям віддати... Ласкаво слухало небо простосердечну молитву” (курсив мій – Г. Л.) [226. ІІІ. 149; ].

З опису всього обряду постає в основному цілісна обрядова картина, яку лише зрідка позначено християнською надбудовою, і яка нині вже виглядає як стильова недоречність. Цінна також відомість про те, що в кінці сезону ватра має згаснути сама, її не можна гасити: “Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й згаснути” [226. ІІІ. 160].

Саме за його велику любов до Сонця і глибоке розуміння цього давнього культу, М. Коцюбинського названо Великим Сонцепоклонником. У його творі “Intermezzo” маємо кілька задушевних молитов до світила: “Я повний приязні до Сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, Сонце, твій теплий зцілющий напій, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього. Я тебе люблю. Бо... слухай:

З тьми “невідомого” з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною і тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, Сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні. В лампі, у феєрверках, збираю з квіток. Зі сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш від мене – твою подобу, – даю наймення їй “ідеал”, – я ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, Сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до Сонця звертаюсь, як до живої істоти)” [226. ІІ. 238–239].

Письменник тонко відчував і силу Матері-Землі, і силу Богині Води, передавши словесний образ їх культу: “Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж невтомна, Земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар... Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице” [226. ІІ. 239].

Кінець ХІХ і бурхливий початок ХХ ст. пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби, але вже частіше з’являються деякі елементи повернення до етнічних праджерел, напр., у творчості Юрія Федьковича, Юрія Липи, Олега Ольжича. Або, скажімо, твори Василя Пачовського (поеми “Князь Ляборець”, “Храм дітей Сонця” та ін.), у яких він висловив сподівання на появу нових лицарів, що відродять дух Рідної Віри, яким став “Орден” Володимира Шаяна:

Клянуся маєстатом Бога Сонця

Створити Володимирів Орден

І поширить його в глибінь народню

Трійками в військо тисячами звен! [345; 521. 137].

Починаючи з 1932 р. у Львові почав виходити літературно-мистецький журнал (спочатку місячник, а згодом двотижневик) “Дажбог”, уже сама назва якого згуртувала молодих письменників-націоналістів і спонукала до переосмислення етнонаціональних проблем [164.ІІ.485]. Серед його редакторів і дописувачів були відомі діячі, такі як основоположник українського націоналізму Д. Донцов, Б. Кравців, Б. І. Антонич, У. Самчук та ін. У журналі друкувалися наукові статті націолога Д. Донцова і етнолога В. Кубійовича,