Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

граніту й хрому, вітальня (з окремим каміном для нього і неї) перетікає у веранду (яку селюки з Середнього Заходу називають палубою) з краєвидом на ліс і озеро. У підвалі розташувалася кімната розваг зі столом для більярду, мішенню для дротиків, стереоколонками, домашнім баром і власною верандою (яку селюки з Середнього Заходу називають ще однією палубою). Біля гральної кімнати — сауна, а біля неї — винний погріб. Нагорі є п'ять спалень, другу найбільшу Дезі виділяє мені.

— Я наказав її перефарбувати,— хизується він.— Пам'ятаю, що ти полюбляєш колір припорошеної троянди.

Мені давно вже не до вподоби припорошена троянда; це було ще у старших класах.

— Ти такий милий, Дезі, спасибі,— якомога щиросердніше вичавлюю я. Мені завжди було важко дякувати. Часто я взагалі про це забуваю. Люди роблять те, що мусять, а потім очікують від тебе вдячності. Вони як торгівці морозивом, які виставляють чашки для отримання чайових.

Але Дезі сприймає подяку, наче кіт ласку: його спина практично вигинається від задоволення. Гарна реакція.

Я розкладаю свої речі у новій кімнаті, намагаючись дати йому знати, що хочу усамітнитися. Маю подивитися, як люди реагують на зізнання Енді й чи арештували вже Ніка, але, здається, мені ще довго доведеться дякувати. Дезі подбав про те, щоб я була йому довіку винна. Він усміхається, немов підготував мені особливий сюрприз, і, хапаючи мене за руку («Хочу показати тобі ще щось»), тягне вниз («Дуже сподіваюся, що тобі сподобається») і заводить у коридор біля кухні («Я добряче потрудився, але воно того варте»).

— Дуже сподіваюся, що тобі сподобається,— знову каже він і відчиняє двері.

Це скляна кімната: оранжерея. Всередині ростуть тюльпани, сотні тюльпанів усіх можливих кольорів. Тюльпани квітнуть посеред липня, і все це у будинку біля озера Дезі. У своїй дуже особливій кімнаті для дуже особливої дівчини.

— Знаю, що тюльпани — це твої улюблені квіти, але їх сезон такий короткий,— каже Дезі.— Тож я влаштував усе це для тебе. Вони цвістимуть цілий рік.

Він обіймає мене за талію і підводить ближче до квітів, щоб краще було милуватися.

— Тюльпани щодня,— вичавлюю я і намагаюся просльозитися. Тюльпани були моїми улюбленими квітами у школі, їх любили всі — така собі гербера пізніх вісімдесятих. Тепер я люблю орхідеї, а вони фактично протилежні тюльпанам.

— Чи додумався б Нік до такого подарунка для тебе? — дихає мені у вухо Дезі, а тим часом тюльпани гойдаються під краплями, що падають з автоматичного розпилювача води вгорі.

— Нік навіть ні разу не пригадав, що я любила тюльпани,— відповідаю я. Це правдива відповідь.

Це дуже, дуже милий жест. Моя власна оранжерея, наче у казці. Але я, навпаки, починаю нервувати: я подзвонила Дезі лише добу тому, а ці тюльпани посадили не зараз, і спальня не пахне свіжою фарбою. Це наштовхує на роздуми: піднесення у його минулорічних листах, їхній романтичний тон... скільки часу він хотів привезти мене сюди? І як довго, на його думку, я залишатимуся тут? Досить довго, щоб насолоджуватися цвітінням тюльпанів цілий рік.

— Господи, Дезі,— реагую я.— Це наче казка.

— Твоя казка,— запевняє він.— Хочу, щоб ти побачила, яким може бути життя.

У казках завжди присутнє золото, тож я чекаю, поки він вручить мені пачку грошей, тоненьку кредитку абощо. Наш тур знову проходить по всьому будинку, щоб я могла поохати й поахати на деталі, яких не помітила минулого разу, а потім ми повертаємося до спальні. Цієї атласно-шовкової, рожево-плюшевої дівчачої кімнати, наповненої зефіром і цукровою ватою.

— Дезі, а можеш дати мені трішки грошей? — нервово белькочу я.

Він реально вдає подив.

— Ну, тобі ж більше не потрібні гроші, правда ж? — каже він.— Більше не треба сплачувати ренту; в будинку завжди буде повно харчів. Я можу привозити тобі новий одяг. Хоча й у речах з риболовецької крамниці ти супер.

— Просто трішки готівки дозволить мені почуватися комфортніше. Ну, про всяк випадок. Якщо раптом доведеться швидко звідси поїхати.

Він відкриває гаманець і дістає дві двадцятки. Ніжно затискає мені у долоню.

— Тримай,— поблажливо каже Дезі.

Я переживаю, чи не зробила величезної помилки.

Нік Данн

Минуло десять днів

Даремно я почувався так самовпевнено. Хай що в біса в тому щоденнику, він мене знищить. Вже бачу обкладинку детективу, заснованого на справжніх подіях, на якій — наше чорно-біле фото з дня весілля на кривавому тлі й підпис: «Включає додаткові матеріали, серед яких шістнадцять сторінок ще не опублікованих світлин і справжні виписки зі щоденника Емі Данн — голос із могили». Часом, знаходячи такі книжечки у нас вдома, я думав, що це миле дивацтво Емі — таке собі соромітне задоволення. Гадав, може, вона так розслабляється, дозволяючи собі трохи легкого пляжного читання.

Ні. Вона просто вивчала методи.

Гілпін обернув стілець спинкою вперед, осідлав його й нахилився до мене, схрестивши руки, як кіношний коп. Була майже північ; здавалося, наче ще пізніше.

— Розкажіть нам про хворобу вашої дружини протягом цих останніх місяців,— почав він.

— Хворобу? Емі ніколи не хворіла. Максимум — застуда раз на рік.

Боні взяла щоденник і розгорнула позначену сторінку.

— Минулого місяця ви зробили напої для себе й для Емі, ви сиділи на веранді. Вона пише, що напої були надзвичайно солодкі й описує щось на кшталт алергічної реакції: «Моє серце виривалося з грудей, язик набряк і прилип до піднебіння. Ноги підкошувалися, доки Нік вів мене нагору».

Вона пальцем позначила місце, з якого читала у щоденнику, й підвела очі, щоб переконатися, чи уважно я слухаю.

— А ось вона прокинулася наступного ранку: «Голова болить, у шлунок наче налили олії, але що дивніше — нігті в мене блакитні, а поглянувши у дзеркало, я побачила цей самий колір на губах. Аж два дні я не могла пісяти. Почувалася страшенно слабкою».

— Ніку, це почерк вашої дружини?

Боні нахилила зошит до мене: там було темне чорнило й почерк Емі — зазубрений, немов кардіограма.

— Так, думаю, так.

— Наш експерт з вами згоден.

Боні промовила це з якоюсь гордістю, і я усвідомив: детективи вперше залучили зовнішнього експерта. Це вимагало співпраці з професіоналами в екзотичних сферах, як, наприклад, почеркознавчі.

— А знаєте, що ще ми дізналися, Ніку, коли показали цей запис медексперту?

— Отруєння,— випалив я. Таннер насупив на мене брови: мовляв, не сіпайся.

Боні на мить затнулася — не очікувала, що