Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

От тільки, щоб досягти успіху, самому клієнту слід біло бути готовим до боротьби. Такими були далеко не усі. В когось не вистачало ресурсів, в когось – сили волі. Але більшість – просто боялася зайняти тверду позицію проти юрби; для цього потрібно мати особливу психологію. Вікентію не було сенсу ображатися. По-перше, йому вистачало клієнтів, - тих, хто був готовий боротися, або тих, кому не було куди відступати. По-друге, люди, - це усього лише люди, й їх не переробиш… От і цей сказав:

-Добре, ви, у будь-якому випадку, перевірте, чи усе у порядку… А я ще подумаю.

За консультацію, власне, він сплатив, тому перевірку провести потрібно було у будь-якому випадку, але Вікентій вважав, що цей, скоріше за усе, при наступній зустрічі скаже, що заходи, які пропонує адвокат, занадто жорсткі, забере документи, та піддасться на шантаж. Якщо так, - це його вибір…

Потім адвокат вийшов з офісу, кивнувши на прощання секретарці, спустився до підземного паркінгу та сів за кермо. Гібридні «Фіскер» та «Форд» сиротливо стояли поруч, - електричний «Ауді», що витягнули з річки, стояв на поліцейському штрафмайданчику, та навряд чи підлягав відновленню, а розбитий «Лендровер» мав приєднатися до нього, якщо його ще не вивезли з ділянки коло будинку, де тримали Ніку та Сергія. Вікентій подумав, чи будуть власники позиватися до поліції через вибиті ворота… Та, взагалі, чи не відпаде в них бажання здавати нерухомість у оренду.

А от щодо авто – в нього виникла чергова ідея. Треба буде дещо перевірити. Та, якщо вигорить…

Шлях сьогодні лежав до Оболонського суду. Їхати було недалеко, але це знову був той випадок, коли адвокат у дорозі у той час, коли усі інші – обідають.

Цього разу – мало відбутися підготовче судове засідання у кримінальній справі, але вельми цікавій. Мова йшла про самоправство, - чергові «активісти», цього разу ті, що виступали за очищення міста від так званих малих архітектурних форм, знесли кіоски кількох підприємців, розтрощивши заодно й товар. Слідчі дуже не хотіли зв’язуватися із цією публікою, а торговці хотіли не просто далі працювати, на цьому місці, а щоб до них боялися навіть підійти із незаконними вимогами. Цікаво, що думки мешканців мікрорайону теж розділилися. Одним було зручно робити покупки дорогою на роботу чи додому, а головне, - не заходячи до приміщення великого магазину, де можна легко заразитися небезпечним вірусом. Інші ж ненавиділи кіоски та тих, хто ними володіє, та на них заробляє. Ці люди розповідали, що їм не подобається дивитися на них, але, з точки зору Вікентія, причиною й у цьому випадку була звичайна заздрість. Як би там не було, йому видавалося дуже дивним, що ті, хто заради власних «естетичних» почуттів ладні були позбавити одних – можливості заробляти, а інших – зручно робити покупки, ще мали нахабство звинувачувати своїх опонентів у егоїзмі.

Клієнти, що були потерпілими по справі, чудово розуміли, що без Вікентія вона б до суду взагалі не дійшла. А сьогодні присутнім мав бути лише він. На підготовчому судовому засіданні вирішувалися питання, чи можна призначати справу для розгляду по суті, та деякі інші. Зараз потрібно було прослідкувати, щоб до справи долучили (та вручили обвинуваченим копії) позовні заяви потерпілих для розгляду у кримінальному процесі; суд буде зобов’язаний, у разі визнання обвинувачених винними, не лише призначити їм покарання, але й стягнути відшкодування шкоди. Справа обіцяла бути тривалою, але тут також питання для клієнтів було не лише у грошах.

Дорогою набрав слідчого Горілка. Формально – він був ніхто у цій справі, свідок (якого ще навіть не допитували щодо звільнення Ніки), та законний представник своєї доньки, яка теж була свідком. Але тому вже «роз’яснили політику партії», й він був готовий до співробітництва.

-Дьомін мовчить. Це ми у суді зараз, я відійшов, - пояснив слідчий телефоном. – Так, запобіжний… Звичайно, арешт просимо. А як же?

-Щось мені підказує … що ваше клопотання задовольнять, - посміхнувся у слухавку Вікентій. – А інші?

-«Піхота»? Вони-то зізнаються. Ідіоти… Але що вони знають..?  А цей Довгоног… Каже, що лише орендував будинок, не знав, для чого. Тим більше – не знав, що мова про зґвалтування… Але що … вашу дружину, що цього Тугарінова він не міг не бачити. А тому… Коротше, «сядуть усє».

-От і добре… Ви, коли будете їх допитувати… Одну цікаву річ ще перевірте. Я вам не розповідав, що сталося із моєю колишньою дружиною? – Й він коротко розповів про справу Оксани. – Якраз напередодні … того замаху на мене. Добре було б промацати цього Довгонога на предмет зв’язків із цим так званим «викривачем».

-Навіщо? – здивувався слідчий.

-Як мені розповіли, «викривач» дуже наполегливо намагався… Якраз перед тим замахом на мене. Та одночасно із позовом у московському суді. Дуже вкладається у схему. Вони хотіли … зробити усе, щоб мені було не до спроб захистити Ніку. А можливо, ми б іще пересварилися … через доньку. Цього, на щастя, не сталося, - а якби? Їм було б набагато легше.

-Але, якщо замах із цим пов’язаний, а схоже на те… Вони мали вже вирішити … розв’язати питання кардинально, - зауважив слідчий. – Навіщо тоді..? Я-то їх допитаю й з цього приводу. Але – сумніваюся…

-Це могло походити … від різних учасників гри. А, і до речі… Куди машини вивезли? Мені ще «Лендровер» потрібно забрати евакуатором та відвезти на сервіс…

Отримавши відповідь, на якому штраф майданчику знаходилися «Лендровер», «Хаммер» та «Фольксваген» (хоча останній мали повернути прокатній фірмі), Вікентій розпрощався. Тим більше, що якраз повертав  з широкої вулиці Малиновського у проїзд, який вів до колишнього гуртожитку, де тепер розміщувався Оболонський районний суд. Добре хоча б, тут із паркуванням проблеми не було, хоча підніматися сходами потрібно аж на п’ятий поверх. Та, як зазвичай, довго чекати біля кабінету, поки скажуть, до якого залу судових засідань потрібно заходити…