Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я ніколи не думав про ці події як про список викликаних мною речей. Хотів запротестувати, пояснити, що не я був їхнім призвідцею, що мене просто підхопили млинові колеса історії. Натомість просто зітхнув.

— Я лише хочу повернутися додому, до Моллі та нашої донечки.

— І вона, мабуть, прагне цього. Їй, мабуть, нелегко здогадуватися, повернешся ти чи ні.

— Вона не здогадується. Вона вже вважає мене мертвим.

За якийсь час Старлінг сказала з ваганням у голосі:

— Фітце. Вона гадає, що ти мертвий. Як ти можеш бути певним, що вона чекатиме твого повернення, що не знайде собі когось іншого?

Досі я бачив у власній уяві десяток сцен. Що я можу померти, так і не повернувшись додому, що, коли повернусь, Моллі бачитиме в мені брехуна та віттера, що її відштовх­нуть мої шрами. Не сумнівався в її люті, бо я не сповістив їй, що живий. Та я поясню причину цього: я ж вірив, що вона знайшла іншого і щаслива з ним. Тоді вона зрозуміє і пробачить. Врешті-решт, це ж вона мене покинула. І чомусь я ні разу не уявив, що, повернувшись додому, побачу: моє місце при ній зайняв хтось інший. От я дурень. Чому не передбачив такого? Просто тому, що не міг уявити нічого гіршого?

— Думаю, краще б мені послати їй звістку, — казав я більше собі самому, ніж Старлінг. — Хоч два слова. Але ж я не знаю напевне, де вона тепер. І кому довірити таке послання.

— Скільки тебе не було? — прагнула знати вона.

— З Моллі? Близько року.

— Рік?! Чоловіки, — тихо пробурмотіла менестрелька, — виїжджають битися чи мандрувати і сподіваються, що їхнє життя чекатиме, коли вони повернуться. Сподіваєтесь, що покинуті вами жінки оратимуть поля, роститимуть дітей, лататимуть дах і пастимуть корів. А коли ви з’явитесь у дверях, знайдете своє крісло біля вогнища та гарячий хліб на столі. Ну так, і тепле охоче тіло в ліжку, що й досі вас чекає. — В її голосі зазвучав гнів. — Скільки днів минуло, відколи ти її покинув? Що ж, саме стільки днів вона й мусила обходитися без тебе. Час для неї не зупинився лише тому, що не стало тебе. І як же ти її уявляєш? Як вона колихає вашу дитину біля теплого каміна? А що скажеш на таке? Дитина плаче вдома сама, доки мати надворі, у дощ і вітер, намагається нарубати дров для вогню. Бо вогонь погас, коли вона пішла до млина, щоб змолоти трохи зерна на їжу.

Я прогнав таку картину. Ні. Барріч не дозволить цього.

— Уявляю по-різному. Не лише в добрі, — захищався я. — І вона не зовсім самотня. Мій друг дбає про неї.

— Ах, друг, — лагідно погодилася Старлінг. — Він непоганий з себе, розумний та достатньо відважний, щоб украсти кожне жіноче серце?

Я пирхнув.

— Ні. Він уже в літах. Упертий буркотун. А ще стійкий, надійний і розважливий. Завжди добре поводився з жінками. Чемно й доброзичливо. Він подбає про неї і про дитину. — Я усміхнувся сам собі й, знаючи, що це правда, додав: — Уб’є кожного, хто бодай грізно на них гляне.

— Надійний, добрий, розважливий? Добре поводиться з жінками? — Голос Старлінг став гучнішим, у ньому з’явився вдаваний інтерес. — Знаєш, яка рідкість такий чоловік? Скажи мені, хто він, бо я хотіла б його собі. Якщо твоя Моллі його відпустить.

Зізнаюся, що в цю мить я занепокоївся. Згадав день, коли Моллі дражнила мене, запевняючи, наче я найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Коли я сприйняв це скептично, навіть не знаючи, комплімент це чи ні, вона запевнила, що серед дам він має добру славу, попри мовчазність і відлюдкуватість. Чи вона колись дивилася на Барріча, намагаючись його оцінити? Ні. Це мене вона кохала того дня, тулилася до мене, хоч ми й не могли побратися.

— Ні. Вона мене кохає. Тільки мене.

Я не збирався промовляти ці слова. Але якась нотка у моєму голосі, вочевидь, зачепила чуле місце в натурі Старлінг. Вона перестала мене мучити.

— Ох. То добре. Але, про мене, ти повинен вислати їй слівце. Надія підкріпить її сили.

— Зроблю це неодмінно, — пообіцяв я собі. Тільки-но дістануся Джампі. Кеттрікен знатиме, як послати звістку Баррічу. Я зможу вислати тільки дуже короткого листа, написаного неясно на випадок, коли б його перехопили. Можу попрохати його переказати їй, що я живий і повернуся до неї. Але як я маю передати йому цю звістку?

Я мовчки лежав, міркуючи в темряві. Не знав, де мешкає Моллі. Лейсі мала б знати. Та я не міг послати звістку через Лейсі так, щоб про це не довідалася Пейшенс. Ні. Жодна з них не повинна знати. Мусив бути хтось інший, кого б знали ми обоє і кому я міг би довіритися. Це не Чейд. Я йому довіряв, але ніхто не знає, як знайти Чейда. Навіть якщо знає його під цим іменем.

Десь у стодолі кінь ударив копитом об стіну перегородки.

— Ти геть притих, — шепнула Старлінг.

— Думаю.

— Я не хотіла тебе засмутити.

— Я не засмучений. Ти просто змусила мене замислитися.

— Ох. — Після паузи: — Я так змерзла.

— Я теж. Але надворі ще холодніше.

— Мені від цього нітрохи не тепліше. Пригорни мене.

Це не було проханням. Вона зарилася мені в груди, сховавши голову під моє підборіддя. Від неї гарно пахло. Як це жінки примудряються завжди гарно пахнути? Я незграбно її обійняв, вдячний за додаткове тепло, але занепокоєний близькістю.

— Так краще, — зітхнула вона. Я відчув, як її тіло розслабилося поруч із моїм. Вона додала: — Сподіваюся, нев­довзі у нас буде нагода помитися.

— Я теж.

— Не те щоб ти аж так погано пахнув.

— Дякую, — кинув я трохи кисло. — А тепер даси мені поспати?

— Вперед. — Вона поклала руку мені на стегно. — Якщо не вигадаєш нічого іншого.

Я ледве перевів подих. «Моллі», — сказав собі. Старлінг була такою теплою і близькою, пахла так солодко. За звичаєм менестрелів, у її пропозиції не було нічого особливого. Для неї. Але для Моллі? Для мене?

— Я ж тобі казав. Я одружений, — насилу мовив я.

— Угу. Вона тебе кохає, а ти, вочевидь, кохаєш її. Але ж ми тут, нам холодно. Якщо вона так сильно тебе любить, то невже пошкодує крихти тепла й розради в таку холодну ніч?

Хоч як це було тяжко, я змусив себе трохи подумати, тоді в темряві сам собі посміхнувся.

— Вона не пошкодує. Вона просто мені голову відірве.

— Ах. — Старлінг тихо реготнула мені в груди. — Ясно. — Вона легенько відсунулася від мене. Я прагнув простягти руку й повернути її назад. — То, може, краще б нам поспати. Спи добре, Фітце.

Я так і зробив, але не відразу й не без жалю.

За ніч вітер посилився, а коли зранку відчинили двері стодоли, нас привітав свіжий шар снігу. Я гризся, що, коли він поглибшає, у нас будуть серйозні проблеми з фургонами. Але Нік, збираючи нас, здавався певним себе й веселим. Ніжно попрощався зі своєю дамою, і ми рушили знову. Він повів нас звідси не тією дорогою, якою ми сюди дісталися. Ця була гіршою,