Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Ми кликали його дядьком Андрієм. Він приїхав з Волині: «Я рушив, коли побачив, що ситуація загострюється. Влада розвʼязала проти вас війну. Війна озброєного режиму проти беззбройного суспільства — кепська штука. На вашому боці правда, однак правда не створює вам захисту від куль. Я знаю, що кажу».

Дядько Андрій воював в Афганістані, його привезли важко пораненого. «Я вийшов з пекла, де згораєш живцем, без смоли в казані. Сімдесят відсотків опіків; несумісність з життям. Й ось я тут, де життя. В його вирі. Де воно сконцентрувалося в одному пункті. Неймовірна енергетика! Все буде добре, але ціна вийде, дітки, несказанно вищою, ніж хотілося б. Ми ще не можемо цього зміряти. Це вам не помаранчеві брязкальця. Смерть квапиться сюди, а вона знає, де можна поласувати. Саме тому, що тут так багато життя. Вона хоче зірвати його одним кушем, стара азартниця. Чую, чую її, ох і чую. В мене з нею особливі рахунки. Коли ти сам на сам зі стінґерами, настає твій момент істини, ти переходиш через це. Це твій Рубікон. Або починаєш вірити в Бога або перестаєш вірити будь-кому і в будь-що, раз і назавжди втрачаєш рештки віри, якщо ти її, звісно, мав. Ти тим більше не віриш в людину. Ти не віриш ні в кого і ні в ніщо. Якщо стінґер не пошматує тебе, він пошматує твою мрію. Ти — чистий аркуш. Ти стаєш небезпечним — для себе і для оточуючих. Ти сам у цьому світі і вчишся, відповідно, жити. По той бік, як там казав Ніцше, добра і зла, бо все, що можна спізнати, ти вже спізнав. Ти починаєш усе спочатку, від нуля, першокласником. Ти знаєш, що не матимеш того, що для решти звичне і невідʼємне. Ставиш хрест на звичайних людських речах, на тому, що для кожного зрозуміле, природне і не потребує пояснень та апологій». Він приїхав з мисливською рушницею і... медом: «Це моя пасіка, після Афгану я перекваліфікувався на бджоляра. Ви мене витягнули сюди. Що ж, бджоли зараз зимують. Вони це вміють без мене. Влітку приїдете, я вам покажу, як вони пʼють воду. Я набираю широке цебро — по самісінькі вінця. Вони сідають на край і, тримаючись лапками, пʼють. Інколи, зірвавшись, хлюпаються у воду. Я виловлюю їх долонею. Бджола не кусає — вона знає, що я її рятівник. Вона оговтується, а я роздивляюсь її. Й ось вона вже летить. Це споглядання компенсує мою присутність на цій землі — без віри і без ідеалів. Бджіл треба так само напоювати, як худобу. Щоправда, їх у тебе не кілька, а з півмільйона: від тридцяти до пʼятдесяти тисяч на вулик. Вони відволікають від порожнечі, наповнюють її собою, як соти медом. Їхнє бриніння — найсолодша колискова».

Коли нам уже нічого не загрожувало, а зʼявилась загроза країні, дядько Андрій покинув нас. Ми розійшлися. «Гаразд, дітки. Тепер ви дасте раду й без мене. А мені пора. Хто раз побував на війні, для того вона, як наркотик. Я думав, що назавжди завʼязав, аж тут стерва стукає у твої двері. Як я не пішов до неї тоді, коли приходили сватати мене — спершу в Африку, згодом на Близький Схід, їм потрібен був досвід, вони ладні були башляти, тільки я не беру в руки зброї за гроші — ні там, в Афганістані, куди мене заголили без моєї згоди, ще геть зеленого, ні тут, то вона приперлась по мене. Досить парубкувати. Це буде криваве весілля. Ми, дітки, потанцюємо!» Я зовсім не сердилася на нього за оте неодмінне «дітки», яким він звертався до нас, ніхто з нас не ображався. Я хотіла б, щоб він це ще раз сказав. Один-однісінький раз. Тим неповторним тоном.

Підлітком я ганяла в футбол. Я зібрала першу жіночу команду, і ми виходили проти хлопчаків. Хлопці кпили з нас — авжеж, ми не такі, як вони, але ми таки вигравали, до того ж не раз. Вам відомо, що в Японії жіночий футбол популярний? Я поклала ні в чому не поступатися чоловікам. Бути однією з них. Я прагнула, щоб мене визнали. Потім я облишила це. Це помилка — за всяку ціну уподібнюватися до когось, втрачаючи насправді себе. Життя як дорога, ось ви безжурно сунете гомінкою ватагою, здіймаючи куряву. Вас уже немає, а курява ще стоїть, де ви щойно пройшли. Нагадування про вас, а потім і вона влягається.

Майдан звів багатьох з нас разом, дівчат і хлопців, яких я не бачила сто років, декотрі з них сильно змінилися. Ми всі сильно змінилися. Майдан зробив з нас дорослих людей, відповідальних не тільки за себе, а й за свою країну. Ми раптом збагнули, що маємо її. І що це не абстракція, а щось дуже конкретне. Це було найважливішим відкриттям. До того ми про таке не задумувалися. З нами були хлопці, київські філософи, декотрі проміняли вежі зі слонової кості на лежаки в наметах, один із них скидався на давньогрецького мудреця зі статуї — кучеряве волосся, що переходило в таку саму кучеряву бороду. Вони мислили незашорено, парадоксально; найважливіше — вони не боялися мислити. Коли вони виступали з відкритими лекціями, набивався повний намет. Вони читали в оригіналі західних філософів, жонглювали складними матеріями, демонструючи, як все просто: в них це виходило природно і переконливо. Один із них вільно володів китайською. У школі він вчив німецьку. Китайську опанував самотужки. Він сказав, що китайську йому було вивчити легше. Ми сприйняли це за жарт, проте, здається, він не жартував. Але в них, повірте, було почуття гумору. Гумор рятував нас.

Ні, я не вважаю себе особливою. Так, змінилася. Багато що в мені змінилося. Я багато переосмислила. Чимало змінилося загалом. Євген теж не був героєм. Я проти героїзації. Це втеча в нікуди. Ілюзія. Самоомана. «Герої не вмирають». Ні, вмирають. Якби вони не загинули, ми не казали б цього. Небесна сотня. Всі вони були живими людьми, вони ходили поміж нас. Інша річ, що ми завдячуємо їм. Ми перед ними в боргу, і ми сплачуємо його, памʼятаючи про них, але ще більше продовжуючи спільну справу. Я проти слова «герой». Я прихильниця слова «людина», це розвʼязує суперечності, більшість з яких надумані, результат непорозуміння. Таке моє бачення. Багатьох, з ким я була поруч, немає.