Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.

— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.

Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два "бутербродики", що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.

…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…

— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?

— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?

— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.

— Правда, наказано хлопцiв, але…

— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.

— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.

Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.

Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:

— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:

— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.

— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…

Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.

— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?

— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…

— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!

Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.

— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?

Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…

— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…

Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.

Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.

— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.

— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…

Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.

Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:

— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?

— Ага, — всмiхнувся Ява.

Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:

— Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi… Так?

Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.

— От i добре… От i добре, — Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.

— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.

— Побачимо, побачимо… — i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те,