Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

ЗМІЙ

Всім чогось треба від ректорату - військова форма постійно псується, адептки вагітніють і вимагають академвідпустки, а вона ж неможлива за статутом, троянди проросли крізь стіну комори й там уже закінчилися берці. Гм який зв’язок…я вже мовчу про любовні записки. Бісить, аж комір душить.

-Пане ректоре, я все зробила і готова працювати. Але у мене виникло робоче питання.

Я з полегшенням відірвав погляд від стосу паперів, що знову утворив кучугуру на столі. І це ті кілька годин, що я був на парах. І побачив дещо дивне.

- Гм, адептко. Що я бачу? 

Вона розводить руками.

І в мене теж немає слів.

Це що таке насправді? Декан зробила з бідної дитини підлітка з мого світу - все обтисле, трохи закоротке, наче вона виросла за літо зі старої одежини. А як вона ще росте?  Комплект форми один на рік. Вона влізе в це навесні? Щось явно трапилося,  пана декан раніше нібито не помилялася з розміром. А ця мантія навпаки завелика. Як адептка в ній ще не вбилася - не знаю.

А, он як, талановита дівчина. Перекинути через руку - і хоч крос біжи. Гм.

- Адептко, не треба просвердлювати мене поглядом. Ви щось хотіли?

- Так, пане ректоре. Як я уже казала - до роботи готова. Бачу, у вас знову проблеми з паперами. Але у мене робоче питання.

- А. Щось пригадую. Ви, бува, не хотіли повідомити про те, що ваша форма потребує заміни, бо ви встигли вирости за ті пів години, які пройшли з вечері?

- Трохи є. Але не критично. Насправді я хотіла спитати, чи мені треба звертатися до вас тільки пане ректоре, чи  на ім’я, чи прізвище … Вибачте мою невихованість. Просто чула, як адептка зверталася до панни комірниці панна Зося.

- А, от ви про що. То, мабуть, її помічниця. Вона теж відробляє наперед за навчання. Таке можливе - з особистого дозволу, адептко Тян.

Жарко сьогодні. І образливо.

Вона й цього не знає. Та моїм ім’ям розписані всі дзеркала в цій Академії. А вона намагається вивідати, ніби воно нікому не цікаве і не відоме. Це відверта неповага до ректора. Ті болота, мабуть, взагалі десь в кінці географії. Дивовижна відсутність цікавості при вродженій ввічливості. Явно вродженій. Ну хто б її у тих трясовинах міг навчити? 

- Чого ви на мене витріщилися, адептко?

- Ви замовкли на півслові й про щось замислились. Напевно дуже важливе, пане ректоре. Я боюся перервати хід ваших вчених думок.

- А. Ви праві, адептко. Голова пухне через цю канцелярію. А мені ще готуватися до завтрашніх лекцій і практичних занять. А щодо звертань, то поки що запам’ятайте - мене звати Змій.

Що вона робить? Як це було можна… Вертикальний зліт з її відсутністю м’язів - просто навіть фізично неможливо!

- Адептко Тян, перестаньте верещати й відкрийте очі. Ви що, мишу побачили? Нащо ви застрибнули на шафу, і як тепер вас звідти знімати? Якщо я позву ремонтників з драбиною, то може постраждати ваша репутація. І до речі - моя.

Воно розплющує одне око і знову заплющує. Ото боягузка. І взагалі, звідки тут миші?

- Адептко Тян. Я видам наказ панні деканові побутової магії. І вона вижене мишей з ректорату. Ні. З замку. Ні - з містечка. Тільки не верещіть, бо я зараз оглухну.

Тут вона розплющила очі. Ого. які вони великі на її блідому личку. Які ми ніжні.

- Змії й так глухі - промовила ця ненормальна крижаним тоном. А миші корисні. В розумних рамках звісно. 

- Для чого це вони корисні? - спантеличено питаю.

- От що їстимуть котики і їжачки, якщо ви мишок виженете? Принаймні вони не дуже шкідливі. А змії… - ви б чули, стільки страху й презирства в її голосі одночасно. - Змії безжальні, хижі й некрасиві. От!

- Як скажете, адептко. Я пропоную вам так вийти з ситуації. Зараз я підійду до шафи й зніму вас. І ми приступимо до … Перестаньте кричати, що про нас з вами подумають ті, що підслуховують під дверима? 

Вона замовкла і зачудовано подивилася на двері. 

А, ну вона ж нічого не знає.  От же ж. Жарко як. Треба відчинити вікно. Так і там, мабуть, якась дурепа причаїлася.

- Ваша цнотливість і скромність  дуже похвальні, адептко. Тільки ж ви не хочете провести решту життя на шафі?  Але я вас не з'їм, просто…

Ні, це неможливо. Що їй знову не так? Ультразвук б’є по вухах. Так і справді можна оглухнути.

- Мовчати! - ага, я теж можу так, щоб вуха заклало. Що, з’їла, ідіотка малолітня?

- Не мовчатиму! Може хто прийде на поміч.

- Я уже прийшов, адептко.

- Краще вмерти на шафі, ніж повільно перетравленою змієм, коли шлунковий сік розчиняє спочатку шкіру…

Бує. І Фон ще каже, що це у мене брудна уява.

- Адептко, ви марите? Така жахлива картина. Тільки зовсім нереалістична. Я навіть уявити не можу місцеву змію, яка б вас змогла проковтнути. Заспокойтеся.

- Я бачу такого змія перед собою!

- А. Он воно що. Я такий змій, як ви тян. Бо моє ім’я теж не можна називати. Точніше можна, але неможливо. Бо його ще нікому з людською щелепою не вдалося вимовити.  Насправді я дракон. 

Вона знову відкриває одне око і підозріло оглядає мене. Потім друге. 

- Ну тепер вас уже можна зняти? - роздратовано питаю.

-.Можна. Мабуть. Я подумала, що в Наг. 

- Адептко, у вас на болотах унікальна міфологія. В цьому світі ніколи не було нагів. Тут і дракони були дуже давно. І те, що я дракон - виробнича таємниця. Її не можна розголошувати. - кажу я суворо. І знімаю її з шафи. 

Вона що, зовсім нічого не важить?  

Адептка досі тремтить, як осиковий листок. 

І ще оця спека бісить.

- Адептко, ви мене дивуєте. Навіть вражаєте. Ви боїтеся зміїв і не боїтеся драконів. Але ж що таке змій у порівнянні з драконом, це просто пусте місце… Я власне не для того, щоб вас налякати, просто академічний інтерес.

- Я не лякаюсь. Змії страшні, тому що підступні, мстиві й підкрадаються. А драконам ні до кого немає діла, аби не лізли до їх скарбів. Їм би тільки оті скарби й пару. І якесь хобі наукове. Бо жити вічно тупим неграмотним придурком у залізі й з мечем - нудно. До іншого їм байдуже.