Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

— Ви переконані, що це він?

— Переконана,— хмикнула вона.— Хоча портрет у газеті важко назвати витвором мистецтва. Наступного разу краще зверніться до Азіта Гальдара чи Тагореса.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Сьогодні вранці. Коли він повернувся після сніданку.— Вона помахала місцевою газетою.— Я саме дивилася на його портрет у газеті, коли він пройшов повз мене до своєї кімнати.

— На скільки часу він зареєструвався?

— Зараз подивлюся.— Вона начепила на носа окуляри, що висіли на шиї на ланцюжку, і відкрила велику конторську книгу у крапчастій обкладинці, яка лежала на столі перед нею.— Зазначено, що виїжджає сьогодні. Мусить здати ключа до одинадцятої.

— Лишилося менше двох годин,— кивнув Не Здавайся.

— У якому він номері? — запитав я.

Вона посміхнулася.

— Чи ви нічого не забули, сагибе інспекторе? У газеті ясно написано, що за будь-яку інформацію, яка наведе на слід злочинця, належить щедра винагорода.

— Ми його ще не заарештували,— зауважив Не Здавайся.

— Він же нагорі,— відрізала жінка.— А в газеті написано «наведе на слід», а не «приведе до арешту». Моя інформація наводить на слід, чи не так?

Часу сперечатися не було. Та й досвід підказував, що робити це марно. Сперечатись із бенгальською жінкою — гаяти час.

— Добре,— погодивсь я і поліз за гаманцем. Витяг із нього купюру в десять рупій і поклав між конторкою і ґратами.— У якому він номері?

Вона так глянула на ту банкноту, немов я нею носа витирав.

— Цього дуже мало, сагибе! Що я можу зробити на десять рупій? Поласувати коробочкою ладду[7]?

— Гаразд,— зітхнув я і дістав іще десять.— Це все, що я маю.

— Ганьба! — охнула вона.— Я заслуговую на шістдесят.

Я озирнувся на Не Здавайся.

— Відкривайте гаманця, сержанте.

— Але... Так, сер.— Він теж зітхнув і передав мені дві хрусткі двадцятки.

— Номер двадцять три,— посміхнулася місіс Міттер, прибираючи банкноти.— Це на третьому поверсі. Ключ потрібен?

— Якщо за нього не потрібно доплачувати,— пробелькотів Не Здавайся.

— Будьте такі ласкаві,— погодивсь я, і вона передала мені низку ключів.

Я взяв її і пішов до сходів, Не Здавайся крокував за мною.

Ми піднялися на третій поверх і прокралися по коридору, світло до якого потрапляло лише крізь вікно у дальньому кінці. Двадцять третій номер був десь посередині цього коридора. Я витяг револьвер, Не Здавайся опустився навколішки і тихо вставив ключ у замкову щілину. Не встиг він його повернути, як пролунав постріл. Куля пробила двері і пролетіла за фут над головою сержанта. Він упав на підлогу, затиснувши ключа в руці. Я відступив назад, прицілився.

— Поліція! — крикнув я.— Відчиняйте двері!

Пролунали ще два постріли, у дверях з’явилося ще дві дірочки, на нас посипався дощ зі скіпок.

Я відскочив до стіни.

Почулося, як у кімнаті рухають меблі, тоді запахло паленим.

— Що він там робить? — запитав Не Здавайся.

— Або знищує докази, або намагається спалити цей готель. Ви знаєте, що робити.— І я кинув Не Здавайся свого револьвера.

Сержант кивнув, а я відірвався від безпечної стіни й кинувся на двері. Навалився на них із усієї сили, та в результаті не отримав нічого, крім забитого плеча. У відповідь крізь дерево прорвалися ще дві кулі, лише за кілька дюймів від моєї голови. Я відскочив до стіни і приготувався до наступної спроби.

— Стривайте, сер! — гукнув Не Здавайся.— Я спробую ключем!

Він повернув мені пістолет і підняв ключ. Ліг на живіт і обережно підповз до дверей. Запах диму ставав інтенсивнішим. Сержант підняв руку, вставив ключ у замок і з клацанням його повернув. Приготувавшись до пострілу, він розпластався на підлозі, але пострілу ми не почули. Перезирнулися. Я кивнув, і він знову підняв руку і натиснув на ручку дверей. Я відчинив їх ногою й увірвався всередину. Роззирнувся: ліжко, стіл, дерев’яний буфет і палаючий кошик для сміття. Жодного сліду нашого підозрюваного. Із протилежного боку — широко відчинені скляні двері. Я кинувся до них, і саме вчасно, щоб побачити чоловіка, який біг по балкону, що тягнувся вздовж усього поверху.

— Гасіть вогонь! — крикнув я через плече і побіг за злочинцем.

Той добіг до кінця балкона, розбив револьвером скляні двері іншого номера й пірнув усередину. Коли я добіг до розбитих дверей, тільки й побачив, як він зник у коридорі. Я вистрілив, скорше для того, щоб налякати, ніж сподіваючися влучити, і побіг по коридору, піднявся сходами і вибіг на дах. Чоловік був за дюжину кроків попереду мене.

Він добіг до краю, певне, хотів перестрибнути на інший дах, але його зупинило кільце колючого дроту, що висіло між готелем і сусіднім будинком.

Глухий кут.

Він обернувся, і я вперше побачив його обличчя. Це він убив принца. Та ж борода, ті ж шалені очі, ті ж смуги на чолі.

— Кинь зброю і піднімай руки! — крикнув я, прицілившись йому в груди.

Очі в нього забігали, відчайдушно видивляючись порятунок. Тоді, не випускаючи револьвера, він повільно підняв руки.

— Я сказав, кинь зброю!

Він підняв голову, ніби щойно побачив, що й досі тримає пістолет.

На мить він перевів погляд на мене і посміхнувся, а тоді опустив револьвер до скроні й вистрілив.

Ризикована то штука. Стріляти собі в голову важче, ніж здається. Череп міцний, і буває, що куля відбиває лише кусок кістки, а не виносить мозок. Та йому, схоже, пощастило. Він помер, не встигло тіло й підлоги торкнутися.

Я підійшов до нього, опустився на коліно, приклав пальці до шиї. Підняв револьвера, що лежав поруч.

— Ви його застрелили? — видихнув позаду мене Не Здавайся.

— Він сам себе застрелив,— відповів я, підводячись.

— Чому?

— Гадаю, вирішив, що краще померти від кулі, ніж метлатися на мотузці. Убивство принца — серйозний злочин...

— Що нам це дає?

— Не знаю,— повільно сказав я, оглядаючи револьвера убивці.

Антикварна річ із п’ятьма комірками і складаним спусковим гачком.

— Потрібно було його допитати. А тепер... Ми й досі абсолютно нічого не знаємо про те, хто він такий і якими були його мотиви. Сподіваюся, знайдемо щось у нього в кімнаті. Удалося загасити вогонь? Він скривився.

— Так, сер. Хоча