Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Варіант забити підвальне приміщення камінням і землею, як проробили з порталами в Західній Гаті та в замку Шварцреген, я відкинув одразу, оскільки у двох перших випадках були сотні робочих рук, а зараз я мав лише одну пару. Власних. Нехай і велетня, але ж не на розпродажі куплених. Стануть в нагоді ще.
Отже, відсутності множинної фізичної сили слід протиставити наявність розуму.
Насамперед я ще раз спустився в підвал і оглянув його ретельніше. Але нічого вартого уваги не виявив. Він навіть дивував своєю порожнечею. Тут навіть картоплю не зберігали. Втім, звідки їй узятись, якщо на початку п'ятнадцятого століття лише до народження Колумба залишалося ще майже півсотні років. А до відкриття Америки ще більше. Тож, окрім невдоволено мерехтливого порталу, — відчував, мабуть, яка доля йому уготована, — нічого істотного в підпіллі не було.
Що ж, для початку, застосуємо перевірений спосіб з нагромадженням хламу.
І саме цієї миті колір порталу змінився. Точніше, палітра змістилася у бік жовтих та зелених відтінків. А ще через секунду з порталу вийшов середньої будови чоловік. У звичайному коричневому шкіряному камзолі. У ковпаку, з трохи прим'ятим верхом, ніби він щойно зачепився шапкою за притолоку. Але підперезаний мечем. Портал одразу заспокоївся і додав до своєї гами синіх фарб.
«А ось і зміна варти з лазні повертається…» — майнула думка.
— Свята Діва Марія! — чоловік дивився на мене, як горезвісний баран на нові ворота. — Ти хто такий?
— Може, тобі ще й паспорт пред'явити? — пробурчав я, не так здивований, як не готовий до такого розвитку подій, паралельно вирішуючи хрестоматійне питання: бити чи не бити?
Тим часом Веселковий Перехід знову почав зеленіти.
«Батьку! Гаси світло, бо їх цілий будинок налізе…» — випливла фраза зі старого анекдоту. Фраза дурна, а порада слушна…
Не кажучи ні слова, я рушив на чоловіка, маючи намір заштовхати його назад у портал. Поки на тій стороні розберуться, що сталося, буде кілька хвилин для створення барикади.
— Гей! Ану, осади! — чужинець схопився за меч і позадкував. А більшого й не потрібно. Ще крок і мені навіть підштовхувати не доведеться, — сам у отворі буде. Ось тільки порталу така перспектива, мабуть, не сподобалася. Зелень геть-чисто зникла з його променів, поступившись місцем червоно-бурим відтінкам. Зловісна треба відмітити, вийшла картина. І якщо мені воно було в новинку, то чоловік явно злякався. Обличчя його спотворилося від жаху, він сіпнувся вперед, але я вже був поруч і одним поштовхом відправив його всередину Переходу.
— Ні!
Блиснуло, як при сухій грозі, портал залився кривавими фарбами і заблимав, як «люстра» на поліцейській машині. Я навіть сам злякався… трохи.
У отворі явно творилося щось недобре, мелькали якісь частини людських тіл. Спершу одночасно виникало кілька рук, що явно перевищує одного індивідуума. Потім, на мить замість рук з'явилося три ноги, як промені, що виходять у різні боки від безокої голови. Потім — якась мішанина з окремих фрагментів, як у м'ясному салаті божевільного людожера. Мене навіть занудило від цієї картини, ще огиднішої, ніж вигляд відрубаних рук. Тим більше, що увесь цей божевільний калейдоскоп супроводжувалося нудотним запахом випущених нутрощів.
Ф-фу... Знав би, що так вийде, може, й не наважився б на таку підлість. Не по-людськи, якось. Але чого вже тепер. Відрубавши голову, за волоссям не плачуть. Результату досягнуто. Навряд чи після цього у когось ще виникне бажання випробувати долю. Принаймні найближчим часом. Так що інші запобіжні заходи, швидше перестрахування, ніж необхідність.
Підсилив вантажопідйомність люка покладеними поверх нього лавами. А далі за старовинним рецептом. Хапай мішки, вокзал відходить.
— Ваша милість, ви справді хочете помилувати храмовника?
Це поки я порався з барикадою, Митрофан повернувся.
— Нагодував?
Монашок уперто мовчав, демонструючи свою незгоду з моїм лібералізмом.
«Он як? Бунт на кораблі. Вибач, брате, але заколот треба придушувати в зародку. На всякий пожежний...»
Не кажучи жодного слова, я взяв зі столу великий м'ясницький ніж і простяг його хлопцю.
— Гаразд, чого сваритися через дрібниці. На. Сходи і приріж його, якщо закортіло. Тільки в серце не бий, можеш у ребро потрапити та порізатись. Чиркни по горлу й усе — не здохне одразу, то кров'ю сплине. І це... молитву якусь промови, підходящу. Сам же казав, що про душу треба дбати. Навіть заблукалу.
Монашок відсахнувся, наче змію в моїй руці побачив. А потім швидко кілька разів перехрестився
— Спаси і помилуй. Я?.. Ви… Але я не…
— От і я «ні», — кинув ножа на стіл, і чернець здригнувся, коли той брязнув об стільницю. — У бою десяток таких гадів прибив би, не замислюючись. А на зв'язаного та безпорадного рука не піднімається.
— Що ж робити?
Питання було скоріше риторичним, але в тему. А заразом і від думок непотрібних відволікало. Так що відповідати я взявся з усією ґрунтовністю.
— До монастиря нам треба йти, брате. Із батьком ігуменом поговорити. Думаю, він порадить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан», після закриття браузера.