Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

Яна                                                                                              

 Не думала, що все настільки серйозно, але коли на нас націлилася камера відеоспостереження, а голос у динаміку запитав, хто ми і в якій справі, зрозуміла, як сильно влипла.                                                                       

 — Я додому... — прошепотіла злякано, а ноги самі повернули назад.                                                                     

 — Пізно, — Шведа зловив мене за руку.                          

 Ворота пікнули і роз'їхалися в сторону, відрізаючи шляхи до відступу.                                                                 

 На подвір'ї нас зустрів охоронець і по приладу на вусі щось комусь доповів. По нас провели ручним металодетектором та впустили. І якщо мажор забавлявся тим, що відбувається, підморгуючи мені, то я придумувала план втечі.                                                 

 Ніколи не була боягузкою, але тут таке відчуття, що на прийом до президента прийшла. У кросівках і худі... 

 "Я уб'ю тебе, Шведа!" — кидала поглядом блискавки в цього бовдура. Сподіваюся цей гад спалахне.               

 — Максиме Вікторовичу, — на порозі нас зустрічала хатня робітниця в уніформі. Приємна жінка років сорока на вигляд. З ідеально прибраним у пучок волоссям, легким макіяжем та охайними руками. — Прошу сюди.                                                                           

 Я пройшла у вказаному напрямку і почала знімати кросівки, але Шведа похитав головою.                           

 — Сумочку вішай.                                                                   

 — А-а... — розгублено простягла.                                       

 — На прийомі не можна знімати взуття, — пояснив він і, неначе нерозумну дитину, клацнув мене по носі.    

 Язик не повертався назвати передпокоєм вестибюль, який світиться глянцем і позолотою. Він плавно перетікав у вітальню, а вітальня виводила на веранду, за панорамними вікнами якої цвітуть дерева.           

 Під ногами виблискував кахель, і я не одразу побачила довгий прозорий і вже накритий стіл.                            

 Чоловік, дуже схожий на Шведу, сидів на чолі столу, розправивши плечі, і коли ми підійшли, підвівся, вітаючи.                                                                                 

 — Вікторе Михайловичу, — насмішкувато простяг мажор, мабуть, так підказуючи мені ім'я батька. Бовдур! Міг і раніше сказати. Хто так взагалі до вечері готується?                                                                                

 —  Вікторе Михайловичу, дякую за запрошення, — опустилася у відповідь і простягла свій скромний подарунок.                                                                                

 — О, дякую, — стримано промовив він, відставляючи пакет убік, і жестом запросив за стіл.                              

 Якщо я не помру від хвилювання, це буде диво.          

 Я думала, це буде скромна сімейна вечеря… як же я помилялася... Крім хатньої робітниці, був кухар, який не тільки готував усі ці ресторанні страви, але й особисто виносив їх на таці.                                                                  

 — Навіщо помпезність, тату? — насмішкувато простяг Шведа-молодший, розкладаючи на колінах серветку. Я наслідувала його приклад, більше бажаючи провалитися крізь цей дорогий стілець. Через ці шикарні дорогі речі, я почуваюся незатишно.                 

 — Ну як же… — мер міста взяв прилади і естетично почав їсти, ніби він король, а ми в нього на прийомі, — Вечеря з майбутньою невісткою має бути особливою. Хіба ні?                                                                                     

 Відчуття, що з мене знущаються або перевіряють. Тяжко зітхнула і відклала серветку. Влаштувала лікті на столі, як зручно, і почала їсти.                                        

 До біса все! Я не збираюся псувати собі апетит безглуздими манерами, коли толком навіть не пообідала.                                                                                

 — Смачно? — начебто іронічно поцікавився Віктор Михайлович. Тепер зрозуміло в кого пішов Шведа-молодший.                                                                               

 — Цілком, — рівно озвалася я. — Хоча я гадки не маю, що це за страва. Не молюски, і вже добре.                      

 Мажорчик задоволено хмикнув і відкинувся на спинку стільця. Думаю, на його думку, все йде за планом.   

 — А чим займається твоя сім'я, Яно? — Розрізаючи шматок червоної риби у вершковому соусі, поцікавився мер.                                                                                            

 — Тато — інженер, мама — медсестра, — сказала, піднявши на нього погляд. На яку реакцію чекав цей чоловік? Думав, почну хвилюватися і брехати? І не збиралася. Я пишаюся тим, хто мої батьки.                 

 — Я зібрав деяку інформацію, — здалеку почав він. — Освіта в нашому університеті є дуже дорогою і за твоєю програмою навчання немає бюджетних місць. Чим же ви платите за навчання?                                       

 "Натурою…" — уїдливо озвався внутрішній голос, але я лише холоднокровно посміхнулася.                                   

 — Заощадження. Батьки заздалегідь почали  відкладати кошти, хоча не могли точно знати, куди я вступлю.                                                                               

 — Ти добре вчишся, — зауважив Шведа-старший.        

 — Намагаюся, — кивнула й взяла шматок риби до рота.

 — Тату, годі, — веселячись, сказав гад через якого я тут опинилася. — Ми ж не на допиті.                                       

 — Я цікавлюсь твоєю нареченою, хіба це не нормально?