Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

Доркас стояла в будуарі: руки схрещені на грудях, сиве волосся здіймалося цупкими кучерями під білим чепчиком. Вона була прикладом доброї старої прислуги.

У своєму ставленні до Пуаро вона виявляла підозріливість, та він невдовзі зламав її захист. Детектив підсунув ближче стілець.

– Благаю, сядьте, мадемуазель.

– Дякую, сер.

– Ви працювали на свою господиню багато років, правда?

– Десять років, сер.

– Це дуже тривале та дуже віддане служіння. Ви надто прив’язалися до неї, правда?

– Господиня була надзвичайно добра до мене, сер.

– Тоді ви не заперечуватимете проти того, щоб відповісти на кілька запитань. Містер Кавендіш цілковито погодився на те, щоб я вам їх поставив.

– О, гаразд, сер.

– Тоді я почну із запитання про події, що трапилися вчора по обіді. Ваша господиня посперечалася з кимось?

– Так, сер. Та я не знаю, чи мені варто… – Доркас завагалася.

Пуаро на неї пильно дивився.

– Моя дорога Доркас, важливо, щоб мені була відома кожна подробиця тої суперечки, якнайповніше. Не думайте, що цим ви зрадите свою господиню, виказавши її секрети. Ваша господиня лежить мертва. Важливо, щоб ми про все довідалися та змогли покарати винних. Ніщо не поверне її до життя, та ми сподіваємося, якщо відбулося щось незаконне, віддати вбивцю в руки правосуддя.

– Амінь, – промовила Доркас із запалом. – Не називаючи імені, можу сказати, що є одна людина в цьому будинку, якій жоден із нас ніколи не скориться! І то був жахливий день, коли він уперше закрив собою денне світло, з’явившись у дверях.

Пуаро чекав, доки її обурення стихне, а тоді, повертаючись до свого ділового тону розмови, запитав:

– Тепер щодо сварки. Що ви про це знаєте?

– Що ж, сер, я вчора йшла коридором…

– Котра то була година?

– Не можу точно сказати, сер, та ще було далеко до вечері. Можливо, четверта… а може, трішки пізніше. Тож, сер, як і говорила, я саме проходила повз, коли почула тут розлючені крики. Я не збиралася підслуховувати, але… сталося те, що сталося. Я зупинилася. Двері були зачинені, та господиня говорила дуже різко й чітко, і я добре розчула, що вона сказала. «Ти брехав мені, ти мене обдурив», – мовила вона. Я не чула, що відповів містер Інґлторп. Він говорив набагато тихіше, а вона відповіла: «Як ти смієш? Я тебе утримувала, одягала та годувала! Ти всім мені завдячуєш! І ось як ти мені відплатив! Накликавши ганьбу на наше ім’я!» Я знову не розчула його відповіді, та вона продовжувала: «Що б ти не сказав, це нічого не змінить. Я чітко знаю, як мені треба вчинити. Я вже вирішила. І не думай, що страх перед розголошенням чи скандалом між чоловіком та дружиною мене зупинить». Тоді мені здалося, що вони мали намір виходити, і я поквапилася піти геть.

– Ви впевнені, що чули голос містера Інґлторпа?

– О так, сер, хто ж іще це міг бути?

– Гаразд, що відбувалося далі?

– Пізніше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятій годині місіс Інґлторп подзвонила у дзвоник і попросила принести їй чашку чаю – і більше нічого – у будуар. У неї був жахливий вигляд – бліда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – відповідаю їй, – вам покращає після гарячої чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руці. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, і вона так на це дивилася, наче не могла повірити. Вона прошепотіла сама до себе, наче забула, що я там була: «Ці кілька слів – і все змінилося». А потім каже до мене: «Ніколи не довіряй чоловікам, Доркас, вони цього не варті!» Я спішно вийшла й принесла їй чашку хорошого міцного чаю. Вона подякувала і сказала, що їй стане краще, коли його вип’є. «Я не знаю, що мені робити, – проговорила вона. – Скандал між чоловіком та дружиною – то жахлива річ, Доркас. Я б воліла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увійшла місіс Кавендіш, і вона більше нічого не додала.

– Вона тоді ще тримала в руках той лист, чи що то було?

– Так, сер.

– Що б вона могла з ним удіяти після цього?

– Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своєму фіолетовому бюварі.

– Саме там вона зазвичай зберігає важливі папери?

– Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.

– Коли вона загубила від нього ключ?

– Вона не змогла його знайти вчора в обід, сер, і попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.

– Та в неї був дублікат, чи не так?

– О так, сер.

Доркас дивилася на нього з великої цікавістю, і, правду кажучи, я також. Що це за історія із загубленим ключем? Пуаро усміхнувся до мене.

– Не звертайте на це увагу, Доркас, така моя робота – усе знати. Чи це той ключ, що загубився?

Він витяг із кишені ключ, який знайшов у замкненому бюварі нагорі.

Доркас мала такий вигляд, наче в неї очі вискочать з орбіт.

– Саме той, сер, це точно. Де ж ви його знайшли? Я скрізь шукала.

– Річ у тім, що вчора він не був там, де сьогодні. Тепер змінимо тему: чи мала ваша господиня темно-зелену сукню у своєму гардеробі?

Доркас була досить здивована таким неочікуваним питанням.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– О так, сер.

– Чи хтось іще в будинку має зелений одяг?

Доркас замислилася.

– У міс Синтії є зелена вечірня сукня.

– Світло-чи темно-зелена?

– Світло-зелена, сер, здається, різновид шифону.

– Ах, не те, що мені потрібно. Чи ще хтось має щось зелене?

– Ні, сер… наскільки мені відомо.

Вираз обличчя Пуаро не виказав і сліду того, чи він був розчарований, чи навпаки. Він лише зазначив:

– Добре, залишимо це і йдімо далі. Чи є у вас якісь причини підозрювати, що ваша господиня могла прийняти снодійні таблетки минулого вечора?

– Не минулого вечора, сер, я знаю, що ні.

– Чому ви так у цьому впевнені?

– Тому що коробочка була порожньою. Вона прийняла останню таблетку два дні тому й більше не замовляла.

– І ви в цьому впевнені?

– Упевнена, сер.

– Тоді все зрозуміло! До речі, ваша господиня не просила вас підписати якісь папери вчора?

– Підписати папери? Ні, сер.

– Коли містер Гастінґс та містер Лоуренс приходили минулого вечора, вони застали вашу господиню заклопотаною написанням листів. Гадаю, ви не зможете підказати мені, кому вони були адресовані?

– Боюся, не зможу, сер.