Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

— Але потрібно знати, куди саме вдарити. А це передбачає медичні знання.

— Так, це правда. Цей пункт на її користь, поки що. Але десять до одного, це просто випадковість. Їй просто пощастило вдарити туди. Самі знаєте, деякі люди надзвичайно везучі.

— Не настільки, якщо зрештою її повісять, mon ami, — зауважив Пуаро.

— Ні. Звісно, вона вчинила нерозумно: отак приїхала, назвалася, і все таке.

— І справді, дуже цікаво.

— Мабуть, вона не планувала нічого поганого. Вони посварилися, вона вихоплює кишеньковий ножик і встромляє в нього.

— Це був кишеньковий ніж?

— Лікар каже, щось таке. Хай що воно було, вона забрала це із собою. Не залишила в рані.

Детектив невдоволено похитав головою.

— Ні, ні, мій друже, усе було не так. Я знаю ту леді. Вона нездатна на такі гарячі, імпульсивні вчинки. До того ж навряд чи вона мала з собою кишеньковий ніж. Жінки рідко його носять, і однозначно не Джейн Вілкінсон.

— Кажете, ви її знаєте, мсьє Пуаро?

— Так, знаю.

Після цих слів він на мить замовк. Джепп запитально подивився на нього.

— Тримаєте щось у рукаві, мсьє Пуаро? — наважився він нарешті.

— О! — сказав бельгієць. — Добре, що нагадали. Що насправді привело вас сюди, Джеппе? Ви не просто прийшли провідати старого друга? Запевняю, що ні. У вас є просте і зрозуміле вбивство. Маєте вбивцю. У вас є мотив. До речі, Джеппе, який мотив?

— Вона хотіла одружитися з іншим. Чули, як вона говорила про це минулого тижня. А ще чули, як вона погрожувала. Казали, вона обіцяла взяти таксі й розправитися з ним.

— О, ви добре інформовані, мій друже, дуже добре, — мовив Пуаро. — Хтось вам дуже допоміг.

У його погляді було запитання, але, якщо й так, Джепп не відповів на нього.

— Наша робота — слухати те, що говорять, мсьє Пуаро, — стримано сказав він.

Детектив кивнув. Він потягнувся по щоденну газету. Без сумніву, чекаючи, Джепп розгорнув її, але відклав осторонь, коли ми увійшли. Механічно мій друг склав газету посередині, розгладив і поклав на місце. Хоча погляд Пуаро зупинився на газеті, його думки заглибилися в якусь загадку.

— Ви не відповіли, — сказав він через якийсь час. — Якщо все проходить так безпроблемно, чому ви прийшли до мене?

— Бо я чув, що вчора вранці ви були на Ріджент-ґейт.

— Зрозуміло.

— Щойно почувши це, я сказав собі: «Щось тут є». Його світлість послав по мсьє Пуаро. Чому? Що він підозрював? Чого боявся? Перш ніж вчинити щось конкретне, краще поїду до Пуаро й перекинуся з ним слівцем.

— Що ви маєте на увазі під «щось конкретне»? Гадаю, заарештувати леді?

— Саме так.

— Ви ще не бачили її?

— Та ні, бачив. Найперше заїхав у «Савой». Не хотів ризикувати, щоб вона вислизнула.

— Ах! — видобув Пуаро. — То ви…

Він замовк. Його очі, які до цієї миті задумливо, невидючим поглядом втупилися в газету перед ним, набули іншого виразу. Він підвів голову і продовжив зовсім іншим тоном:

— І що вона сказала? Ну, мій друже. Що вона сказала?

— Звісно, я пояснив їй усе, як належить, що потрібно дати свідчення, попередив, що її слова можуть бути використані проти неї. Ніхто не може звинуватити англійську поліцію у несправедливості.

— На мою думку, це трохи по-дурному. Але продовжуйте. Що сказала міледі?

— Розвела істерику, от що вона зробила. Металася кімнатою, заламувала руки, і зрештою, гримнула на підлогу. О, вона чудово впоралася, кажу вам. Прекрасна гра.

— Так! — м’яко промовив детектив. — То у вас склалося враження, що її істерика була нещирою, так?

Джепп грубо моргнув.

— А ви як вважаєте? Такими фокусами мене не проймеш. Вона не знепритомніла, тільки не вона! Вона лише вдавала. Присягаюся, їй подобалося це.

— Так, — задумливо погодився Пуаро. — Я сказав би, це цілком можливо. Що сталося далі?

— Ну, вона отями… тобто вдала це. І стогнала, і плакала безперестанку, і та її служниця з кислим обличчям підносила до неї нашатир, поки нарешті леді не оговталася настільки, щоб викликати свого адвоката. Завила, що без нього й слова не скаже. Спершу істерика, за мить — адвокат. От я питаю у вас, це нормальна поведінка, сер?

— У цьому випадку досить природна, — спокійно сказав мій друг.

— Тобто вона винна і знає про це.

— Зовсім ні. Я про її темперамент. Спершу вона показує вам, як уявляє жінку, яка раптом дізнається про смерть чоловіка. Після задоволення акторського інстинкту її вроджена проникливість підказує їй викликати адвоката. Те, що вона грає на сцені і навіть насолоджується цим, зовсім не свідчить про її вину. Радше це доводить, що вона — природжена акторка.

— Але вона ж винна. Я впевнений.

— Ви достатньо переконані, — спостеріг Пуаро. — Гадаю, ви маєте рацію. Кажете, вона не зробила заяви, так? Жодної?

Джепп заусміхався:

— Ні слова не скаже без свого адвоката. Покоївка подзвонила йому. Я залишив там двох своїх людей і прийшов до вас. Я хотів знати, що відбувається, перш ніж продовжу.

— І все ж таки ви переконані, що вона винна?

— Авжеж, переконаний. Але хочу мати якомога більше фактів. Цей випадок наробить багато шуму. Жодних таємниць. Це буде у всіх газетах. А ви знаєте, що таке газети.

— Якщо йдеться про газети, — зауважив детектив. — Як ви поясните таке, мій друже? Ви, очевидно, неуважно читали ранкову газету.

Пуаро потягнувся через стіл і вказав на колонку світської хроніки. Джепп прочитав це вголос:

Учора ввечері сер Монтеґ’ю Корнер влаштував успішну вечерю у своєму будинку біля річки в Чизіку. Серед присутніх були сер Джордж та леді дю Фіс, відомий театральний критик Джордж Блант, сер Оскар Гаммерфельдт із кіностудії «Овертон», міс Джейн Вілкінсон (леді Еджвер) та інші.

Джепп на мить сторопів, але швидко оговтався.

— А це тут до чого? Пресі надсилають таке заздалегідь. От побачите, що нашої леді там не було або вона з’явилася пізніше, об 11 годині чи й пізніше. Бог з вами, сер, не потрібно