Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

„Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш…“

„Інно, як тільки я побачив тебе…“

„Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що…“

„Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках…“

Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона… Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!…“ Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив своєї:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.

— А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.

Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.

— Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?

Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:

— Не пам’ятаю.

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.

— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!

Ці спомини надали рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.

— Але я зовсім не схожий на принца…

— Для мене ти принц. Як тільки побачила тебе, відразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо у мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.

Трохи згодом вона спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, щира правда. Тебе це дивує?

— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.

Інна похитала головою:

— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.

Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку…

— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п’ять років довше… От і все.

*

Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.

Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій же був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.

Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:

— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?

— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?

— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене анітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.

Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.

— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.

— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.

Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:

— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.

— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.

Я запропонував їм увійти до вітальні.

— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?

— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви —