Читати книгу - "Суперниця, Ірина Романенко"

Зайшовши в квартиру, я дійсно здивувалась. Гарний дизайн змушував мої очі палати.

- Вау! Нічого собі!

Яр тільки хмикнув.

- Давай допоможу.

Він почав розв’язувати мої кросівки але я відсахнулася.

- Я не маленька! Сама можу зняти взуття.

Але нахилившись, голова знову затріщала. Добре, що Яр був поруч і підхопив мене.

- Слухай, давай ти просто будеш приймати допомогу, коли я її надаю.

- Добре.

Він акуратно зняв мої кросівки і підхопивши мене під руку пішов показувати квартиру.

- Ось тут ванна, справа від неї спальня. Зліва кухня і позаду тебе зал.

Я побачила ще одну кімнату і потягнулась до дверей.

- А це що за кімната?
- Це мій кабінет, але тобі туди не можна.

- Чому?

- Бо тобі туди не можна.

Я закотила очі.

- Затявся, хоч ріж…

- Я поїду до тебе, зберу твої речі. Можеш поки гарніше обдивитися кімнати і звикнути до нового оточення.

- Добре.

Як тільки двері за ним закрилися я кинулася до кабінету. Зачинено… Треба знайти ключі. Хоч не хоч, а всю квартиру я добре обдивилася і все ж таки знайшла комплект ключів у спальні. На це пішло багато часу.

- Ніхто не буде говорити куди мені можна, а куди ні.

Відкривши кабінет, я почала роздивлятися. Звичайна кімната. Хоча… Може десь тут є таємний хід, який відкриває двері у підвал в якому він тримає всіх своїх жертв? Але ні, це дійсно була звичайна кімната. Раптом мою увагу привернув стіл. Підійшовши до нього я побачила ноутбук, книжки, документи та фотографію у рамці. Я взяла фото, щоб роздивитися його ближче, але позаду мене гримнув голос Ярослава.

- Що ти тут робиш?!

Він несподіванки я впустила рамку і вона розбилася. Ой…

Як тільки він побачив це, одразу ж схопив мене за руку і разом з речами викинув у під’їзд.

- Яр! Послухай!

Але він нічого не хотів слухати і гримнув перед моїм носом дверима. Чорт… Він же попереджав, а я так нахабно порушила його кордони…

Взявши до рук сумку я спустилася і пішла додому. Грошей з собою не мала, тому доведеться йти пішки.

- Телефон!

Я почала його шукати але згодом зрозуміла, що залишила його на кухні Ярослава.

Поки дійшла додому вже стемніло. Підійшовши до під’їзду, з провулку вийшов чоловік. Він був п’яним і це був… Макар?

- Макар?

- О! То це ти та шльондра, яка відкрила очі Поліні і вона пішла від мене??

- Макар, тобі давно пора зрозуміти, що якщо ти б’єш свою дівчину то це нездорові стосунки.

- Що ти знаєш про стосунки?! Сама ніколи не зустрічалась напевно, а роздаєш тупі, нікому не потрібні поради. Треба тебе провчити дівчисько!

Він схопив пляшку і розбив її об лавку і почав йти на мене. Я хотіла оборонятися але раптом голова знову закрутилась. Ні! Тільки не знову!