Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Парамон… Просто слів немає. Ти – найкращий домовик з усіх!

– Та годі тобі, ти поки інших-то й не бачив... – Зардівся чарівний дід.

– Точно тобі кажу! – Посміхнувся я. – Добре підемо на кухню. У тебе є, начебто, чим харчуватися поки що. У мене, як я розумію, теж?

– Звичайно, Вікторе, йдемо!

До відвалу наївшись вареників з картоплею (ніби він їх щойно ліпив, свіжі), я взяв чашку чаю (трав'яного відвару?) до рук і вийшов на балкон.

Житловий масив при полуденному сонці скидався на бетонний мурашник, де-не-де розбавлений зеленими «лишаями» дерев. Я любив цей вид з десятого поверху і сьогодні він був якимсь особливо яскравим, красивим, живим… Але зараз вийшов не милуватися.

Якщо домовик тут. Якщо він прибрав усю квартиру до приїзду Даші. Якщо я щойно наївся приготовленої їм їжі і п'ю його чай. Значить, швидше за все, решта теж не плід моєї уяви. Я хотів знову увімкнути Очі Роду. І «прочитати» людей, що йдуть вулицями.

Я звернув увагу на одну дівчину, яка поспішала кудись вузькою доріжкою між дитячим майданчиком та парком. Найпростіший одяг – джинси та легка весняна куртка. Волосся зібране в хвіст, по обличчю видно, що кудись спізнюється.

– Стоп ... Що?! Парамон! – Від усвідомлення того, що я, зі своїми мінус чотири, побачив без окулярів обличчя цієї людини з десятого поверху, я трохи злякався. Почав, як навчав домовик, «закривати» Очі. Але чомусь не виходило. Я все ще бачив дівчину більш ніж за сотню метрів від мене зовсім чітко.

– Так, Хазяїне, – прямо переді мною з'явився стривожений дух, – трапилося чого?!

– Не знаю. Ти мені скажи! Подивися, будь ласка, Очі не активні у мене? Я їх не вмикав, але чомусь бачу так добре і так далеко, як не бачив раніше.

Парамон пильно придивився мені до очей, щось тихо пробубнив собі під ніс, а потім заперечливо хитнув головою.

– Ні, Вікторе. Очі не активні. Але причину, здається, я зрозумів.

– Розкажи.

– Ти казав, що відьма з Каргіних взяла твоє прокляття собі. Мабуть, прокляття було таким сильним, що, утримуючи Очі Роду закритими, осквернило їхнє тіло яві. Від того й ходив ти в окулярах усе життя. Хоча, володарю Очей, звичайно, потреби в них немає. Очі навіть у закритому вигляді надають тобі перевагу.

– Хммм... Ну так, десь читав, що вплив на дух точно відбивається на тілі... Як нагорі – так і внизу, все таке інше... Дійсно, схоже на правду. Дякую, Парамон! – Щиро подякував я духу.

– Звертайся, Вікторе, – сказав мені дух.

– Обов'язково. – Пообіцяв я. – Слухай, Парамоне. А в тебе є маленьке люстерко? Хочу дещо спробувати.

– Тримай, Вікторе. – Я й доказати фразу не встиг, як мені сунули в руку кругле дзеркальце розміром із мою долоню, вставлене в дерев'яну раму.

– Дякую. Сподіваюся, вийде.

Я висунув руку з дзеркальцем у вікно, налаштував так, щоб той, що стояв позаду, бачив моє обличчя і почав шукати нового перехожого. Або перехожих, чиї обличчя тепер чудово бачив. За хвилину я знову побачив перехожого на достатній відстані. Дідусь, що вигулює собачку.

Я бачив діда чітко, але все ж таки здалеку. І вирішив сконцентруватися на кишені його куртки. Уявивши, ніби я начебто збільшую зображення на смартфоні двома пальцями, я побажав побачити кишеню ближче.

– Парамоне, ти ще тут? – не відриваючи захопленого погляду від видимої ніби за кілька сантиметрів кишені, гукнув я.

– Так, Хазяїне. – Була відповідь.

– Скажи, ти бачиш у дзеркалі мої очі? Вони світяться?

– Ні, Вікторе. Навіть не відчуваю, щоб Очі відкривалися.

– Так, ясно ... Значить, це – щось на кшталт енергозберігаючого режиму ... – Гарячково розмірковував я, вже плаваючи поглядом по багаторазово наближеній поверхні. Навіть напис на нашийнику собаки зчитувався дуже чітко і здавався буквально за тридцять-сорок сантиметрів від мого обличчя.

Це було... Важко передати. Коли все життя у легких сутінках не можеш знайти окуляри на столі. Коли не можеш навіть особи рідних впізнати із десяти кроків. Коли вічно просиш «зрячу» дівчину (а потім – дружину) прочитати вивіску через дорогу…

Сльози злої радості, разом із знесилюючим полегшенням… Так буває? Я відійшов від вікна, вийшов на кухню і просто сів на табуретку. Тямущий домовик кудись подівся.

Так, Вітю, зберись. Вважай це надкомпенсацією за роки косплею крота з Дюймовочки. Набагато цікавішим є той факт, що Очі навіть так не активуються. І, здається, я знаю, чому...

У так обожнюваних мною книгах фентезі вміння бачити те, що недоступне більшості практично завжди називається Магічним поглядом чи Істинним зором. Здатність бачити аури, чарівні створіння і так далі. Я ж зараз – просто використав надзір. За фактом – магічний бінокль, не більше. Нові спектри веселки я бачити не став. Однак, коли я побачив ім'я домовика… Ця картинка явно не належала до звичайного світу. Значить, активація Очей призводить саме до бачення магічної суті, чи щось подібне… Що ж, треба спробувати.

Повернувшись до балкону, знову шукати перехожого мені не довелося. Собачка в діда вочевидь любила погуляти і повертатися додому не горіла бажанням. Я сконцентрувався спочатку на ній. Дивлячись тільки на чихуахуа, що обнюхує дерево, побажав, щоб Очі відкрилися. Кинувши погляд на люстерко, що дав домовик, переконався, що очі все ще не світяться.