Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Але тепер я відчував – Очі відкриті. Тоді я повернувся до собаки і ніби спробував її роздивитися, як ту вивіску з ім'ям над головою Парамона. Ось тут і почалося. Я бачив усе, що стосувалося Джессі. Саме так звати собаку. Три роки, породиста чихуахуа, куплено ще цуценям у зоомагазині. Подарована Миколі (мабуть, цей же дід) на день народження від дочки Ірини. Хвороб у собаки зараз немає, але нещодавно різали кіготь, що неправильно виріс.

Аура у собаки також була. Або як ще назвати легке свічення помаранчевого світла навколо тварини?.. Воно було наче море – коливалося, ні секунди не перебуваючи в статичному становищі.

А ще я наче бачив... бачив її думки. Звісно ж, примітивні, скоріше навіть – думки-почуття. І бажання все навколо обнюхати, і любов до господаря. І непереборна тяга з'їсти он ту чудову какашку...

Я, мабуть, вчасно розірвав зв'язок. Приймати відчуття від когось, хто займається поїданням фекалій, мені хотілося б найменше. Час переключатися на більш серйозну ціль.

Заплющивши очі, зробив глибокий вдих. Занадто багато почуттів. Захоплення, цікавість, почуття причетності до чогось недоступного широкій спільноті і... страх. Легкий страх того, що все це – сон. Я вщипнув себе болюче, і переконавшись у реальності відчуттів, розплющив очі і глянув на господаря Джессі.

Щоб побачити Всесвіт. Це справді був Микола, господар собаки. Але що таке ім'я, коли я бачив його життя! Навіть те, яке він сам не пам'ятав. Солдат фашистської Німеччини, який увірвався до їхнього будинку в далекому дитинстві і забрав кудись батька. Голодні, наповнені страхом дитинство та юність. Робота на металургійному заводі. Знайомство із першою дружиною. Шлюб, зачаття дитини, недовге спільне життя. Зрада дружини та її ухід до іншого. Рідкісні зустрічі з донькою (та сама, що подарувала собаку). Новий шлюб та нова дитина. Вихід із роботи на пенсію.

Все життя людини, аж до цього моменту промайнуло в мене перед очима. Але нікуди не зникло. Я відчував, що можу відтворити будь-який відрізок життя Миколи та на будь-якій швидкості. Аура його була просто чудовою. Якщо у собаки було переважання помаранчевого у всіх його проявах, то людська аура рясніла всіма кольорами веселки. Наприклад, в області колін та серця бачив острівці тривожно-червоного відтінку. Спробував розглянути – і точно. Переносив операцію на ногах з видалення відкладень. І передінфарктний стан.

Схоже, що я бачу не тільки те, що об'єкт, що спостерігається, знає про себе, а й те, про що він не здогадується. Загалом, усе. Стоп. Тоді виходить… Треба перевірити теорію.

Я з вагомим зусиллям відірвався від вивчення життя чужої мені людини і зайшов на кухню. Підійшов до столу, відчинив ящик і дістав ножа для хліба. І вдивився в нього.

Оце й справді п'ятдесят відтінків сірого! Аура ножа дійсно не була особливо різноманітною. Проте, інформація про цей предмет була цікавішою. Взяти хоча б процес його штампування (на заводі під Києвом). А потім він побував ще в руках восьми людей, доки потрапив до нашої квартири. І я бачив обличчя цих людей. Їх імена. А що буде, коли, як в інтернеті, спробувати «пройти за посиланням»?

Це вийшло. І я скакав від «посилання» до «посилання», дивлячись на людей, читаючи, переглядаючи їхнє життя, як книгу. Кілька разів навіть натрапляв на знаменитостей. Теорія п'яти рукостискань повністю виправдала себе.

Я б, напевно, взагалі загубився б у цьому калейдоскопі облич, аур, історій, життів, якби не знесилів. Якоїсь миті я зрозумів, що стою на кухні, все ще тримаючи в руках ніж. Рука тремтить, а стан – немов у грипозного. Очі в сльозах, слабкість, ломота в кістках і дикий голод.

– Парамон. – Встиг лише пискнути я, після чого почав осідати на підлогу.

– Хазяїне, та що ж ти так, га? Адже тільки вчора відкрив у собі Знамення. Куди ж ти, не знаючи броду?.. – Домовик уже був тут, кудахтав, як квочка.

Він допоміг мені підвестися (оце сила, з його ростом!), посадив на кухонний стілець і сунув до руки ложку.

– Вікторе, треба терміново поїсти! Ти дуже багато сил втратив.

– Дякую, Парамон. Вибач, не розрахував. І це було так… хвилююче. Я бачив стільки життів… Стільки доль… Радості та болю… Є близько з п'ятдесят людей тепер у цьому світі, які мене взагалі не знають. Але я знаю про них усе.

Задумливо сьорбаючи курячий бульйон (домовик просто диво), я повільно усвідомлював масштаби перспектив, що відкриваються. До кінця тарілки мозок вже просто розпирало від ідей, що наринули.

Не всі були законними, не всі – правильними з погляду моралі. Але це вимагало перевірки. Однозначно. З'ївши слідом ще каші з грибами, я замислився. Даша буде лише завтра. У мене є ще половина неділі, щоб… щоб трохи покращити наше з нею життя.

Перевірити вірність своїх припущень я вирішив спочатку на найневиннішому шахрайстві. Вирушивши до столу, на якому стояв недоторканий вже майже добу ноутбук, я ввімкнув його. Дочекався завантаження, відкрив браузер та скачав ліцензійну версію антивірусу. Встановив, запустив. І ось, для активації повної версії, антивірус, як завжди, вимагає купити ліцензію, в якій знаходитиметься унікальний ключ.

Я перейшов на поле ключа. Не купуючи ліцензії. І поглянув на це поле. Поки що пусте. Ключ. Ліцензійний ключ. Працюючий. Він же десь є у світі, правильно? А Очі бачать усе, що є у світі.

– Я хочу побачити ключ. – Спокійно і повільно промовивши це, я ще трохи наблизив обличчя до екрану, на якому було поле для введення даних, і відкрив Очі.