Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

«Ковалик, нам треба поговорити. Зараз, — каже Кейн, і його кінець внутрішнього зв’язку раптово клацає. Він буде на мостику за кілька секунд. Це буде весело.

«Веллер, повернися до лівого борту», — каже Нісус. «У мене обмежені дані без доступу до спільноти, але вантажний відсік для завантаження пасажирського багажу та припасів там. У мене є дещо, що допоможе нам, якщо припустити, що опублікованих специфікацій не було оновлено в останню хвилину. Док має бути достатньо великим, щоб ви могли зайти туди і сісти».

«Клер?» — запитує Лурдес. “Що відбувається?”

Я вагаюся. Вона така молода і … незаймана. Було б добре, якби вона залишилася такою. У будь-який звичайний день як члена команди обслуговування commweb це не буде проблемою. Так, аварії все ще трапляються. Космос небезпечний. Лурдес не дурна; вона це знає. І щоденна й час від часу похмура реальність роботи тут з часом візьме своє, але я відчуваю, що ми завдамо їй шкоди на десяток років одразу.

«Серйозно сумніваюся, що вони встигли зробити будь-яку модернізацію, будучи мертвими і все таке», — усміхаючись каже Веллер Нісусу.

Лурдес здригається і звертає увагу на комунікаційні панелі перед собою. Її руки тремтять, коли вона перевіряє систему зв’язку, хоча ми ні з чим тут не підключені. У цей момент ми можемо надіслати повідомлення та сподіватися, що воно матиме достатньо сили, щоб досягти спільної мережі, так само, як сигнал лиха «Аврори» дійшов до нас. Але це приблизно все. І якщо наше повідомлення отримають, це призведе до того, що диспечерська Верукса накаже нам повернутися у відомий простір і чекати подальших інструкцій, що я… не збираюся виконувати.

З іншого боку, в рутині є комфорт, і я не з тих, хто це заперечує. Вона має право бути наляканою. Це нормальна реакція. Що б не означала нормальність.

«Лурдес», — кажу я й чекаю, поки вона подивиться на мене.

Зрештою вона це робить, її пальці стискають сувій на шиї, її очі сяють від невиплаканих сліз.

«Це частина закону пошуку», — кажу я. «Ви повинні показати задокументований артефакт і зробити публічну заяву». Але я не хочу ризикувати. Один артефакт можна проігнорувати. Він може навіть «зникнути», залежно від того, наскільки залишки Сіті, які зараз належать Веруксу, хочуть приховати все, що тут сталося, і свою потенційну провину.

«Але люди…» — починає вона.

«Ми не збираємося турбувати їх чи їхні речі», — кажу я.

«ТЛ, ніхто інший не був би таким конкретним», — протестує Веллер, обертаючись у своєму кріслі.

Я зиркаю на нього.

«З усією повагою», — швидко виправляється він, хоч і не дуже щиро. - «Але це наш єдиний шанс. Ми повинні хапнути все, на що натрапимо, незалежно від того, кому воно належить. Все одно технічно це все наше. Це те, що зробив би кожен на нашому місці».

На жаль, він правий. Ми подамо претензію, але інші кораблі — рятувальники, скрапери, торговці, звичайні старі найманці — щойно почують про нашу знахідку, прийдуть сюди й візьмуть усе, що зможуть, щоб продати. Звернуться до сімей жертв або до зацікавлених сторін, які бажають володіти частиною історії. Претензія «Закону пошуку» настільки ефективна, наскільки ви можете її захистити, і оскільки Верукс спочатку потрібно буде надіслати команду для перевірки нашої претензії, це залишає достатньо часу для інших зацікавлених сторін, щоб поживитися.

«Ми не всі інші», — кажу я.

Його обличчя червоніє від злості. Але потім він затискає рота, здається, із зусиллям, і повертає свою увагу на пілотування.

«Це буде швидко», — обіцяю я Лурдес. «Мені просто потрібно буде схопити кілька речей — можливо, один з тих золотих кранів — щоб довести, що ми були тут і щось знайшли. Зовсім не небезпечно».

Кейн, який підійшов до мостику саме вчасно, хитає головою, стиснувши щелепи.

Я ігнорую його. «І подумайте про це ще таким чином. Сім’ї тих людей на «Аврорі»?» Я вказую на зображення корабля на наших моніторах. «Вони двадцять років чекали відповіді про своїх близьких. Ми в цьому допоможемо. Допоможемо їм знайти мир».

Лурдес глибоко вдихає. «Правильно. Гаразд.” Вона розправляє плечі.

Я не кажу про те, що хоча сім’ї можуть захотіти відповідей, з мого досвіду вони, ймовірно, не захочуть відповідей, які ми матимемо.

«Ти не уявляєш, у що ти вступаєш», — каже Кейн, склавши руки на грудях, спостерігаючи, як я намагаюся одягнути свій костюм для роботи назовні. Біля моїх ніг слизькою купою лежать біологічно безпечні поліетиленові пакети, які я взяла з шафки, яка служить нам медичним відділенням. Усе, що я вивезу, піде на карантин. Просто щоб бути в безпеці.

«Я знаю, що якщо це був екологічний провал, я захищена костюмом», — кажу я. «Якби це була пробоїна корпусу, те саме. Але якщо це якийсь вірус чи чума…» Від цієї думки мої долоні пітніють, а у вухах дзвенить голосніше. «Фільтри на моєму…»

«Я маю на увазі не це», — каже Кейн з надто серйозним поглядом. Мені доводиться відводити погляд, зосереджуючись на згинанні пальців, щоб розмістити рукавички.

«Умови там не будуть хорошими, — продовжує він. «Розкладання припинилося, коли середовище остигло, але це буде не дуже добре. Не на основі того, що ми бачили досі». Його голос спокійний, навіть практичний, але теплий від занепокоєння. За мене.

Я працюю, щоб ігнорувати це.

«Тобі не потрібно цього робити», — каже він, підходячи ближче. «Ніхто не очікує від вас цього після всього, через що ви пройшли».

Оскільки я була неповнолітньою, моє ім’я ніколи не розголошувалося, але Кейн, як головний медик на борту, має доступ до відповідних деталей. Деталей, які не можуть бути більш актуальними, ніж зараз.

Але справа в тому, що ніхто насправді не знає, чого від мене чекати, тому що ніхто не знає, що сталося, ніхто не знає, що я колись була Дитиною №1. Єдиною, яка вижила на Феррісі.

Іноді я задаюся питанням, чи це також є частиною того, чому я продовжую відчувати потяг до Кейна. Він занадто багато знає і чомусь не звинувачує мене, хоча повинен.

Я роблю крок назад, незважаючи на маленьку, але кричущу частину мене, яка стверджує протилежне. «Якщо ти збираєшся мені допомогти, то допоможи», — кажу я Кейну. «Якщо ні, то відійди. Зачекай у своїй каюті».

Він подається назад, приголомшений. «Клер, я намагаюся допомогти».

“Ні. Ти намагаєшся мене відмовити». Я висмикую кепку з середини коміра свого костюма й заправляю волосся всередину.

Кейн робить паузу, а потім сміється.

Сміх застає мене настільки зненацька, що я вперше дивлюся прямо на нього. Він дивиться на мене, розчарування та захоплення ворогують у його обличчі. «Чи комусь коли-небудь вдавалося тебе відмовити?» запитує він.

Неохоча усмішка тягне куточки моїх