Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

(ляльки – це іграшкові люди, і тому маленькі хлопчики, які також є людьми, часто цікавляться ними). Що ж ви робили, якщо помічали невдоволення й навіть жах в очах вашого тата, який дивився на все це? Ви відкладали книжку або ляльку, брали бейсбольну рукавицю і йшли надвір трохи з ним пограти. У результаті не пізніше ніж у п’ять років у вас уже розвинулася повна амнезія щодо того, якими були ваші унікальні таланти й захоплення. Підозрюю, що на вулиці можна зустріти багато поетів, кухарів і танцівників, «замаскованих» під адвокатів, які навіть самі не здогадуються зараз про своє справжнє «я».

Чоловік ви чи жінка, якщо ваша відповідь на друге питання була «ні», подумайте: що б змінилось у вашому житті, якби в дитинстві вам із любов’ю говорили, що весь світ людських можливостей відкритий перед вами, тільки обирайте! Де б ви могли зараз бути?

3. Чи допомагали вам насправді й заохочували до того, щоб з’ясувати, чим ви хочете займатися, – пояснюючи при цьому, як цього досягти?

Це третє питання надзвичайно важливе. Оскільки без нього, навіть якщо ви відповіли «так» на перші два, усе це втрачає сенс. Таке ставлення й підтримка могли навіть якоюсь мірою нашкодити вам. Запитайте про це в тих людей, яким говорили, що вони можуть стати ким забажають, але не сказали як.

У чому ж полягає справжня допомога й заохочення? Це означає, що коли ви сказали: «Ви знаєте, я б дуже хотів бути вченим», – або ви постійно малювали чи розбирали механізми та інші речі на частини, аби з’ясувати, як вони працюють, батьки помітили ваше захоплення, лагідно заохочували його та підтримували, забезпечуючи вас усіма необхідними ресурсами: книжками, матеріалами й людьми. Вони допомогли вам записатися до бібліотеки й показали, де там полиця з цікавою та доступною науковою літературою. Вони допомогли з установленням тераріуму або подарували мікроскоп чи гарний набір пастельних фарб на день народження. Вони познайомили вас із ученим або вчителем малювання, винахідником чи інженером, які справді займалися тим, що дійсно відповідало вашим захопленням, і були раді дати вам можливість спостерігати і, головне, вчитися, як це робити.

Іншими словами, вони використовували своє доросле знання світу й досвід, аби показати вам чудові речі, якими можна займатись і якими займаються такі ж люди, як ви.

Багато батьків із найкращих міркувань не робили цього, оскільки вважають, що цим би «підштовхували» вас. Або ж це могло бути підступне пуританське випробування мотивації: якщо вам справді небайдуже, то вашої винахідливості й сили волі вистачить, аби з’ясувати все самотужки. Однак коли вам п’ять чи навіть вісім років, яким чином ви можете дізнатися про те, що існує кольорова крейда всіх кольорів і відтінків веселки, доки хтось не покаже її вам? Коли вам десять або дванадцять, ви із захватом спостерігаєте за дивовижною вправністю дорослого танцівника, лікаря чи теслі і не розумієте, як можна цього навчитися, – доки хтось не візьме на себе клопіт сказати, що також колись починав, як ви, не маючи за плечима нічого, крім цікавості та любові. З талантом народжуються. А вмінь можна тільки набути. І ви не отримуєте цих умінь із повітря, ви навчаєтеся їх від людей, які ними володіють. Якщо ваша родина була достатньо впевненою та свідомою, аби допомогти вам пізнати хоча б малу частинку великого й захопливого світу дорослих – світу різноманітних умінь, занять та ідей, – вам пощастило.

Відносно мало жінок отримали таку допомогу, і вони переважно походять із заможних або освічених родин, як це було у випадку з Марією Маннс[7] чи Марґарет Мід. Чоловікам поталанило більше, бо вважається, що вміння та захоплення хлопчиків важливо розвивати. Але, з іншого боку, від них цілком можуть очікувати, що вони робитимуть це самостійно. Тепер скажіть (це дуже важливо):

Якщо ви відповіли «так» на перші два питання і «ні» – на третє, чи звинувачуєте ви себе в тому, що не стали тим, ким могли б стати, як вам тоді говорили?

Б’юсь об заклад, що принаймні один раз, а ймовірніше разів одинадцять, ви брали себе в руки, повторювали, що точно це зможете, виходили на вулицю… а потім гадки не мали, що робити далі. Звичайно, що не мали! Ніхто й ніколи не пояснював вам цього. Але замість того, щоб підійти до когось і спитати: «Вибачте, ви не підкажете, куди мені йти далі?» – ви говорили собі: «Ось, вигадала, ніби я якась особлива. Це неправда. Мені краще задовольнитися тим, що я друкую зі швидкістю 80 слів за хвилину і що я хороша людина». І ви поверталися додому, сідали й раділи з того, що ніхто знайомий вас не побачив. Це тривало рік чи два, доки жага мрій знову не давалася взнаки і ви не робили ще одну спробу, опинялися в тому ж місці, на тому самому тротуарі, і думали: «Це вже вдруге. І це доводить, що я дурна». І все це трапляється тому, що ніхто ніколи не сказав вам, що ви й повинні вийти з дверей необізнаною і що потім вам мають дати всю необхідну інформацію, навчити, допомогти й порадити!

Якщо ваша відповідь на третє питання була «ні», подумайте: як могло скластися ваше життя, якби вам допомогли вирішити, чого ви хочете, – а тоді допомогли навчитися, як цього досягти? Де б ви могли бути зараз?

4. Чи заохочували вас досліджувати всі ваші таланти й захоплення, навіть якщо вони змінювалися кожного дня?

Це означає, що коли в сім років ви заходили до кімнати й казали: «Матусю, я буду кінозіркою», – вона відповідала: «Так, мабуть, тобі це вдасться». Далі діставала свою аматорську кінокамеру, дозволяла взяти свою косметику й накласти макіяж, знімала вас, дозволяла подивитися плівку та показувала вам і вашій найкращій подружці, як працювати з камерою. А коли за два дні або місяці ви оголошували: «Я передумала робити акторську кар’єру. Я вирішила бути пожежником і рятувати людей», мама казала: «Що ж, непогано. Хочеш піти до пожежної частини й подивитися на машини?»

Ключове слово тут – досліджувати. Дитинство – чудовий час для того, аби спробувати незліченну