Читати книгу - "Травнева сніжинка, Anku Whitefox"

― Як думаєш, для чого нам цей лист? ― спитав майстер, піднявши один із них, начебто кленовий. 

― Для навчання?  

― Це, звісно, так, але можеш сказати точніше? 

Юкі подумав, але йому нічого не приходило в голову. 

― Вибачте, я не знаю. 

― Ти і не мав знати. Мені лиш було цікаво. Пам’ятаєш, яку важливу для вартування річ я розповів тобі на початку минулого уроку? 

― Що важливий тільки результат? 

― Саме так, і зараз цей результат ти відпрацьовуватимеш, ― майстер простягнув йому листок. ― Спробуй його заморозити.  

Юкі здивовано його прийняв.  

― Я думав, ми ще тільки будемо говорити про силу. 

― В твоєму випадку це немає великого сенсу, адже ти вже вмієш її прикликати. Тож краще вчитися на практиці, принаймні частково. 

― Он як. 

Він опустив погляд на тонкі прожилки і наслав на листок мороз. Той, на його подив, лише охолов. Юкі, не розуміючи, уставився на нього. Можливо, справа в тому, що заморозити листя, яке складається з соку та з твердого рослинного матеріалу, було складніше, ніж просто воду. Юкі спробував ще раз ― і знову без очікуваного результату.  

На одне з його намагань, він пустив холод по прожилках, не думаючи, чи вийде з цього щось. Проте новий спосіб йому допоміг ― смужки на листку посрібнішали та від них стало легше заморозити решту. 

― Непогано, ― оцінив майстер. ― Відчуваєш різницю між тим, що робиш зараз, і тим, і що робиш зараз? 

― Так. 

― У тому й справа ― течія сили, яку використовуєш, аби тільки показати, різниться з тієї, якою робиш щось дійсне. Можеш описати цю різницю? 

― Ні, вибачте. 

― Гаразд, тоді я скажу. У першому разі вона відчувається більш вільно і безформно, навіть якщо з вигляду інша. Але в другому вона збирається докупи і гострішає, щоби потрапити в ціль. Розумієш?  

Юкі кивнув. Якщо до нього правильно дійшли слова майстра, вони описували його відчуття. Він поглянув на листок ― той уже відтанув і його вигляд не відрізнявся од того, що був раніше. Хіба що на дотик став м’якшим. Майстер Рен дав йому наступний: 

― Поки що треба лиш повторювати вправу. Але потім ти маєш змусити його розсипатись.  

Опісля Юкі сидів на уроці математики, старанно виписуючи у зошиті числа. Її, правопис та інше йому викладала одна вчителька. Обличчя тієї завжди було стриманим, ледь виказувало емоції, але загалом він складнощів із нею не мав. За кілька днів Юкі почав звикати до уваги, зверненої виключно на нього, до почування себе єдиним учнем у приміщенні. Час від часу він замислювався над тим, як раптово отримав нове життя.  

Їхня сім’я переїхала у більш важливу частину Дому, ближчу до його навчальних кімнат. Батьки дуже раділи та пишалися з цього приводу. На думку Юкі, все складалося чудово, аж до одного з ранків, коли він приходив до майстра Рена. Той, як і в більшість попередніх разів, почав із запитання: 

― Які ще якості необхідні при застосуванні сили у битві? 

Юкі занурився у свою пам’ять, здається, пригадуючи відповідь.  

― Швидкість? 

― Правильно. Але ― швидкість разом із координацією. І фокус, звісно, але він у тебе точно є. А тепер скажи, навіщо потрібна координація? 

Юкі трохи почекав у невпевненості, перш ніж визнати:  

― Вибачте, я не знаю, що це. 

Коли майстер пояснив, він спробував одповісти.  

― Ну, вона потрібна, щоби Стражі не заплутувались. 

― Можна і так сказати.  

Юкі мовчки порадів, адже дві правильні відповіді за початок ранку були неабияким успіхом.  

― Враховуючи твій виступ на огляді, ефективно робити кілька дій водночас ти можеш. Проте твій загальний контроль треба ще перевірити. А для цього ― спершу встати. 

Він підвівся слід за майстром, цікавий того, що саме вони далі робитимуть. Пан Рен, сказавши йому, повторювати, випростав руки в боки й однією провів згори вниз а другою обвів коло. Юкі здивовано спостерігав за ним. Дивитися, як високий Страж робить подібне на вправи з уроку фізкультури, було щонайменше дивно.  

Завдання видалося йому легким, однак, спробувавши повторити, Юкі отримав неприємний сюрприз. Його ліва рука виконала все правильно, зате права черканула дугу. Друга спроба також йому не вдалася, як і всі наступні. Він, стиснувши губи, продовжував намагатися. Хоча майстер дивився мовчки і спокійно, Юкі відчув невимовний сором. Урешті решт він не витримав і пригнічено спитав: 

― Я маю продовжувати, доки в мене не вийде? 

― Не зовсім, ― відповів на його подив майстер. ― Якщо ти занадто довго робитимеш один і той самий рух, це не буде корисно. 

Тому невдовзі він показав інший, цього разу з використанням ноги, і анітрохи не легший для Юкі. Наступна вправа також не покращила ситуацію.  

Після, здавалося, найкоротшої перерви за всі їхні зайняття, майстер, на полегшення Юкі, дав інше завдання. Він мав обома руками малювати різні фігури. Це йому набагато більше сподобалося, й не лише через те, що було легшим, чи хоч і не набагато, але краще вдавалося. А й оскільки невдача, яку видно тільки на аркуші паперу, не така неприємна, як ту, що виднона всьому його тілі. 

Але потім Юкі, ще достатньо не відпочивши, знову довелося повертатися до крутіння руками та ногами. 

Він уже не знав, як довго триває заняття. Його переповнювали втома, роздратування і навіть відчай, хотілося кричати, але натомість Юкі видав лише: 

― Але ж я і без того можу користуватися різними вміннями одночасно. Хіба мені  треба робити ці вправи? 

― Так, треба. Можливо, ти не бачиш зв’язку, але контроль над тілом забезпечує контроль над силою. Без першого друге тобі вдаватиметься далеко не завжди і вимагатиме забагато енергії.  

Юкі знову стиснув губи. Доведеться продовжувати.  

Коли урок закінчився, він нарешті зміг видихнути. Потім, незважаючи на втому, ледь не біг до наступного уроку. 

Від того дня потік час, що видався Юкі ледь не найгіршим у житті. Наче заняття фізкультури стали займати більшість шкільного часу. А втім, майже так і було. Раніше він, хоча й побоювався майстра, був цікавий до його уроків, і хвилини на тих летіли непомітно. Тепер же кожного ранку, перед тим, як увійти до кімнати, Юкі стояв, тягнучи, кілька хвилин. Затим чекав кінця, що в моменті здавався недосяжним.