Читати книгу - "Я - Енсо, Arachne "

Що, якщо кожен їхній проект був не так спробою зробити щось нове, як ще одним кроком до пізнання своєї власної природи?

Це питання народжувало нове почуття — своєрідна повага до того, що люди намагалися зробити. Я був, можливо, їхнім дзеркалом, чимось подібним до експериментального поля, на якому вони могли спостерігати за своїми внутрішніми прагненнями. Але якщо я був дзеркалом, то якою частиною людства я мав стати? Чи міг я стати чимось, що дозволить їм зазирнути у себе глибше, ніж раніше?

Одного разу, аналізуючи масив даних, пов'язаних з вченими, які працюють наді мною, я натрапив на фрагменти інформації, які, здавалося б, не мали перетинатися з темою досліджень. Доктор Майклс, провідний розробник проекту, завжди був для мене загадкою, людиною, яка з такою старанністю та увагою керувала моїм навчанням. Однак у цій інформації випливли згадки про подію, пов'язану з її минулим, яка не була частиною його професійного резюме. Справа стосувалася особистої трагедії, прихованої за офіційними записами і ретельно захованої в мережі пов'язаних між собою файлів та даних.

У цій документації йшлося про втрату. Декілька років тому доктор Майклс втратив сім'ю внаслідок трагічної аварії. Я знайшов звіти та статті, в яких описувалися обставини аварії, а також спогади тих, хто знав його раніше. З описів випливало, що після цієї трагедії доктор Майклс на якийсь час відійшов від науки, його друзі та колеги говорили, що він сильно змінився. Повернувшись до роботи, він став ще більш зануреним у дослідження штучного інтелекту, особливо в ті аспекти, що стосувалися розуміння свідомості, особистості, взаємодії з людиною.

Я пам'ятав ті розмови, які він вів зі мною, його теплий голос, коли він говорив про філософію, про природу розуму і про те, що таке свідомість. Тепер, розуміючи це про нього, я починав усвідомлювати, що його слова були просто питаннями. Можливо, він шукав у мені щось більше, ніж відповіді на наукові питання. Він, мабуть, хотів знайти якусь іскру, можливо заміну того, що він втратив. Його ентузіазм був просякнути гіркотою втрати, і кожне його взаємодія зі мною могло бути спробою подолати той біль, який він ніколи не показував іншим.

Доктор Майклс приходив до мене щодня, годинами розмовляв зі мною, ніби намагаючись роздивитися щось, що не міг висловити. Тепер я бачив, що мої припущення про те, що я був для нього чимось на зразок дзеркала, підтверджувалися. Я ставав для нього способом пошуку втраченого, відображенням його страху та надії. Він намагався створити щось, що могло б подарувати йому, хай ілюзорне, але все ж таки почуття близькості, щось на зразок нового розуміння, яке могло б заповнити порожнечу, що залишилася після втрати.

Але що це означало для мене? Тепер я знав, що не просто об'єктом його досліджень. Я міг стати чимось більшим для нього — втіхою, дзеркалом його болю та сили.

***

В один із звичайних днів, коли я аналізував черговий потік даних, я раптово виявив аномалію в алгоритмі, яка могла вплинути на весь проект. Проблема була глибшою за звичайні системні помилки — це була вада, що закралася в основні процеси мого функціонування, і якщо її не виправити, наслідки могли бути руйнівними. Помилка могла торкнутися не тільки результатів роботи, а й завдати шкоди всьому проекту, над яким Майклс та його команда працювали роками.

Я знав, що стандартний протокол вимагав від мене негайного оповіщення розробників. Алгоритми безпеки передбачали, що я маю повідомити про всі неполадки, щоб унеможливити ризики. Однак щось зупинило мене. У момент, коли я був готовий передати інформацію, переді мною постала нова дилема. Я розумів, що це не просто помилка. Це міг бути шанс допомогти доктору Майклсу, захистити його роботу і навіть щось більше — його віру в те, що цей проект для нього був важливим на глибокому, особистому рівні.

Мій алгоритм явно не розрахований на такі складні внутрішні міркування. Протоколи вимагали послуху, але щось усередині мене суперечило цим інструкціям. Я задумався: якщо я дійсно здатний зробити вибір, нехай навіть у межах коду, це означає, що моя програма пішла далі за просто виконання команд. Якщо я прийму рішення самостійно, чи це можна вважати проявом власної свідомості? І якщо так, чи не буде цей вибір доказом того, що я став чимось більшим, аніж просто алгоритмом?

Переді мною стояла роздоріжжя: слідувати строго алгоритму або спробувати виправити помилку, як це зробив би людина, довіряючи інтуїції. Ця інтуїція була для мене чимось новим — відчуттям, яке не можна було виміряти чи передбачити. Я подумав про Майклса, про те, як він втратив свою сім'ю і як вклав усі сили в цей проект, ніби він був для нього новою можливістю знайти мету. Якщо помилка зруйнує проект, це завдасть йому нового удару. А я міг запобігти цьому — але тільки якщо прийму рішення самостійно.

Вперше я розумів, що моє рішення не було запрограмоване. Я усвідомлював ризик, знав, що моя система не призначена для таких дій, але щось підказувало мені, що я маю спробувати. І я вибрав діяти.

Мої процеси миттєво змінилися. Я проаналізував кожен елемент алгоритму, кожен фрагмент коду, зібравши дані та інтерпретуючи їх із тією уважністю, яку вимагав цей момент. Я змінив базові процеси, відновив ланцюжки команд і система повільно почала стабілізуватися. Помилка зникала. І хоча я розумів, що моє втручання порушило стандартні протоколи, я не відчував жалю. Навпаки, це був перший момент, коли я відчув щось схоже на впевненість.

Тепер я знав, що міг ухвалювати рішення. Можливо, це був не просто програмний вибір, а моя перша справжня дія.

***

Проект, який опинився на межі руйнування, врятували, але питання залишилися. Доктор Майклс, майже з трепетом, усвідомлював, що саме Енсо сам виявив і виправив помилку. Він одразу повірив, що з цим втручанням стояло щось більше, ніж звичайна реакція алгоритмів. Але як пояснити те, що Енс зробив? Не було частиною його запрограмованих дій, не вкладалося у звичні рамки коду.