Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

– Як вони нас знайшли? – спитала я, повертаючи йому хустку.

– Швидше за все, їх послали стежити за порталом на випадок, якщо тут з’явиться валькірія.

– Хто послав?

Спохмурнівши, Асгейр невизначено похитав головою, дбайливо склав хустку і, не зважаючи на бруд, знову сховав у кишеню плаща.

Ця річ для нього дорога? Хто ця Лівія і чому вона вишила для нього хустку?

Зненацька я зрозуміла, що зовсім нічого не дізналася про Асгейра. Він охоче розповідав мені про свій світ і його жителів, проте ні слова не сказав про себе, окрім віку. Що, як вдома на нього чекала дружина? Діти? Тисяча років – це довгий період...

Не підозрюючи про мої думки, Асгейр простягнув поранену руку над синім кристалом на вершині валуна. Той у відповідь засвітився яскравіше. Другу він простягнув мені.

– Готова?

Опустивши погляд на долоню Асгейра, я завагалася. Це був мій останній шанс відмовитися. Чи могла я залишитися людиною? Чи була я людиною? Як я перемогла чудовисько і скільки їх ще чатувало на мене попереду?

Асгейр не підганяв мене, але й руку не опускав. Я ж ще кілька секунд вдивлялася у заглибини його долоні, в яких залишилася чорна кров, поки врешті-решт не вклала свою. Коли я підняла на воїна тривожний погляд, він обережно обхопив мої пальці і промовив:

– Не відпускай.

Друга рука лягла на камінь. Очі засліпило золоте світло, перш ніж я поринула в пітьму.

Першим, що я відчула, прокинувшись, було тепло. Вранішня прохолода лісу більше не лоскотала шкіру, змушуючи вкриватися мурашками. Я лежала на чомусь м’якому.

Розплющивши очі, я зустріла погляд пристаркуватого чоловічка в круглих окулярах з товстими лінзами. Його ніс скидався на картоплину. Незнайомець мав злегка загострені вуха, а зростом був не менш ніж на дві голови нижчий за мене.

Він схилився над ліжком, вдивляючись у моє обличчя, після чого кивнув сам собі й випростався.

– Я ж казав, що нічого страшного. Усім важко дається перший перехід по Іггдрасілю.

– Як ти почуваєшся?

Роззирнувшись, я побачила, що опинилася у просторій кімнаті з кількома ліжками. Тут було темно, і світло давали лише кілька свічок у канделябрі на тумбі поруч. Біля дальньої стіни стояв дерев’яний стіл, захаращений сувоями паперів, а за ним – шафа з десятками різнокольорових склянок, горщиків і мішечків.

Перевівши погляд до вікна, за яким уже світилися на небі зірки, я помітила Асгейра. Він стояв, схрестивши руки, і уважно дивився на мене.

– Здається, все гаразд, – відповіла я, сідаючи на ліжку. – Де ми? Що сталося?

Низенький чоловічок закотив очі, але під суворим поглядом воїна знітився і подріботів до свого столу, бурмочучи щось собі під ніс.

– Ми в Асгарді, в лазареті неподалік від дому валькірій, – відповів Асгейр, підходячи ближче. – А це, – кивнув він на незнайомця в окулярах, – Бруно. Він цілитель.

Я зомліла... І Асгейру довелося нести мене крізь світи на собі, коли він сам поранений.

– Як твоя рука? – я поглядом вказала на закривавлений плащ.

– Вже все пройшло, – здивовано озвався він, ніби я спитала щось надзвичайне. – У світі безсмертних рани затягуються дуже швидко, та й зілля Бруно допомогло.

Кивнувши, я встала на ноги і озирнулася, шукаючи свій наплічник. Прослідкувавши за моїм поглядом, Асгейр підхопив його з підлоги в ногах ліжка і закинув собі на плече.

– Вчора ти питала, чи можемо ми перенестися, – сказав він. – Думаю, зараз саме час це зробити.

– Чому? – поцікавилась я, підходячи ближче.

– Лазарет знаходиться у школі валькірій. До дому треба йти через ліс, а вночі це не найкраща ідея.

– Чому? – знову спитала я, і Асгейр хмикнув.

– Тому що ліс живий, – загадково відповів він, простягаючи мені руку в німому запрошенні. – Цього разу все буде швидше і легше, обіцяю.

Кинувши останній погляд на цілителя, що прислухався до кожного нашого слова, я взялася за його долоню і заплющила очі.

Зненацька нас обдало пронизливим холодом, а підлога під ногами зникла. Лише рука Асгейра, що міцно тримала мою, залишалася теплою і утримувала мене від паніки в оглушливій тиші. Я чула лише наше дихання. Моє – рване, і Асгейра – глибоке, та це тривало недовго. За пару ударів серця ноги знову торкнулися твердої поверхні.

Розплющивши очі, я здивовано підняла брови. Лазарету більше не було, як і буркотливого Бруно.

Ми опинилися у довгому вузькому коридорі з дверима з кожного боку. Кам’яні стіни, прикрашені розписом з рослинним мотивами, освітлювали смолоскипи. Візерунки, мов лоза, спліталися між собою й тягнулися далі, за ріг. Вікон тут не було – лише двері з обох боків. У повітрі пахло туманом і вологою, мов у горах.

Поки я роздивлялася все навколо, з дверей в кінці коридору вийшла дівчина. На ній був один лише рушник, замотаний довкола тіла. Судячи з хмари пари, що розсіялася за її спиною, там була ванна кімната.

Помітивши нас – чи, радше, Асгейра – вона голосно охнула і кинулася до найближчої кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, не менше чотирьох дівочих голосів вибухнули сміхом.