Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

— Кіро, розкажи про себе. - все ж таки сказав я, через якийсь час.

— Що ти хочеш знати? - спитала вона, дивлячись у вікно.

— Ким ти працюєш? - запитав я.

— В якому сенсі? – вона посміхнулася.

— Ну, ти в Ріо проїздом, але ти маєш свою машину тут. - я знизав плечима. - Чи ти її викрала? – я засміявся.

— Ні, я її купила. – усміхнулася дівчина.

— То що, ти якась багата донька європейського мільйонера? - запитав я, на що Кіра розсміялася.

— Ой, це все б дуже спростило! - сміючись, сказала дівчина. - Ні, гроші я заробляю сама.

— А що твої батьки говорять про твої роз'їзди світом? - усміхнувшись спитав я, а Кіра поникла.

— Нічого не говорять. - тихо відповіла вона, знову відвернувшись до вікна.

— Пробач .. - я відразу зрозумів по її обличчю, наскільки їй некомфортно про це говорити.

Кіра була трохи відстороненою в машині. Вона дивилась у вікно, грайливо намотуючи пасмо свого волосся на палець, але я відчував, як вона уникає розмови. Її мовчання було важким, але я вирішив не тиснути. Сьогодні все мало бути легким. Я хотів, щоб вона запам’ятала цей день як приємний, навіть якщо її це не так просто вдається.

Заповідник "Блакитна ара" зустрів нас яскравим світлом ранкового сонця і співом птахів. Я завжди любив це місце. Стільки кольорів, життя і свободи. Воно нагадувало мені про дім, і про час, коли я ще не знав, що таке люди, війни і втрати.

— Ти коли-небудь була тут? — запитав я, спостерігаючи, як вона захоплено дивиться на птахів за великими вольєрами.

— Ні, але я рада, що приїхала, — відповіла вона, повернувши до мене свої блискучі очі, в яких на мить пробігли іскри.

Ми повільно йшли доріжкою, що вела до секції, де вільно літали папуги. Кіра зупинялась майже біля кожної інформаційної таблички, ставила якісь випадкові запитання, але я знав, що це її спосіб уникнути серйозної розмови.

— Тобі подобаються птахи? — запитала вона, зупинившись біля величезної арки з лоз.

— Так, вони нагадують мені, що свобода — це не тільки вибір, але й стан душі, — відповів я, посміхнувшись.

— Філософськи. — вона засміялася і кивнула на червоного ара, що щось дзьобав у кутку. — І що, ти теж такий вільний?

Її запитання влучило в саме серце. Ні, я не був вільним. Я був зв’язаний обов’язком, родиною, почуттями, якими до цього не хотів ділитися. Але з нею...

— Може, якби ти була поруч, я би знайшов свободу, — сказав я, намагаючись перевести це на жарт.

Вона посміхнулася, але я бачив, що її щось турбує. Я хотів, щоб вона розповіла мені більше про себе. Її таємничість спершу інтригувала, але тепер вона ставала стіною між нами.

— Розкажи про себе, Кіро. Ким ти працюєш? — я зупинився, чекаючи на її відповідь.

Вона повернулася до мене, склавши руки на грудях, ніби захищаючись.

— А що ти хочеш почути? Що я секретний агент? Або професійний викрадач автомобілів? — вона підняла брову.

— Ну, машина в тебе, здається, не з дешевих, — я засміявся, але вона цього разу не підхопила мого настрою.

— Я просто заробляю на життя. Сама. Це все, що ти маєш знати, — сухо відповіла вона, відвертаючись.

Її тон став холодним, і я пошкодував, що порушив тему. Я не хотів тиснути, але мені було важливо знати, ким вона була до того, як увійшла в моє життя.

— Пробач, я не хотів тиснути, — сказав я тихо, підходячи ближче.

Вона лише кивнула і пішла вперед, заглибившись у тінь дерев.

Я дивився їй услід і відчував, як втрачаю можливість зрозуміти цю жінку. Але що б не сталося, я був готовий чекати. Якщо вона захоче, вона сама розповість. А поки що я просто насолоджуватимусь її присутністю, цими митьми, які здаються такими крихкими й важливими водночас. Такими, ніби щось насувається.