Книги Українською Мовою » 💛 Міське фентезі » Залізний лабіринт , Tasia Valle 📚 - Українською

Читати книгу - "Залізний лабіринт , Tasia Valle"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Залізний лабіринт" автора Tasia Valle. Жанр книги: 💛 Міське фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 14
Перейти на сторінку:

Дві машини з увімкненими сиренами вирушили до покинутого будинку. Місце, яке вона описала, було на околиці міста, оточене лісом, що здавався похмурим навіть серед білого дня. Коли поліцейські прибули, будинок дійсно відповідав опису: занедбаний, з облупленими стінами й вибитими вікнами. Вхідні двері скрипіли, коли їх відчинили.

— Розділитися, оглянути все, — наказав сержант, і офіцери почали обстежувати приміщення.

Вони пройшли кожну кімнату. У повітрі висів запах цвілі й затхлості. На підлозі лежали уламки меблів, плями, які могли бути всім чим завгодно, і пил, що піднімався хмарами при кожному кроці. Але, крім цього, будинок був порожнім.

У підвалі, який вона так докладно описала, не було жодного натяку на ті сцени, про які вона розповідала: ні мотузок, ні ланцюгів, ні її викрадача. Лише вогкість і напівзруйновані стіни.

— Нічого, — пробурмотів один із офіцерів, переглядаючись із напарником.

Сержант зайшов у підвал останнім. Він постояв на порозі, пильно вдивляючись у порожній простір, наче намагаючись розгледіти те, що залишалося невидимим.

— Тут щось було, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Але зараз нічого немає, — відповів офіцер.

Сержант провів рукою по стіні, зупинившись на кількох подряпинах, які могли бути залишені чиїмись руками. Або ж ні.

Коли група повернулася у відділок, тишу можна було різати ножем. Олена сиділа в тому ж місці, де вони її залишили. Сержант підійшов і сів навпроти. Його обличчя було суворим, але розчарованим.

— Ми були там, — сказав він повільно. — Але… місце порожнє.

Вона подивилася на нього, і в її очах не було ані здивування, ані розчарування. Лише холодна впевненість.

— Я знаю, — тихо промовила вона. — Він уже пішов.

— Як це можливо? — запитав сержант, нахиляючись уперед. — Якщо ти була там так довго… Як він дізнався, що ми прийдемо?

Олена не відповіла одразу. Вона подивилася вбік, ніби щось пригадувала, і тоді промовила:

— Він завжди знає. Він завжди на крок попереду. Але я його наздожену.

Її слова зависли у повітрі, як виклик, як обіцянка. Поліція мовчала. Вони знали, що їм залишалося лише чекати. А Олена знала, що вона більше не чекатиме.

Слова Олени залишили важкий осад у повітрі. Поліцейські мовчали, обмінюючись поглядами, які ставали дедалі більш скептичними. Напруга, яка щойно була наповнена рішучістю знайти викрадача, змінилася іншим настроєм. Тепер у їхніх очах з’являлася не довіра, а щось інше — жалісливе нерозуміння, ніби перед ними була людина, що вигадала свою трагедію.

Сержант нахмурився, піднявшись зі стільця. Він стояв декілька секунд, важко дихаючи, а потім глянув на Олену, в якій, здавалося, зовсім не залишилося сили для емоцій.

— Слухай, — почав він, намагаючись зібрати слова так, щоб вони звучали не так жорстко, як хотілося. — Ми зробили все, як ти сказала. Ми обшукали це місце. Але… там нічого немає. Жодних доказів. Нічого.

— Я це вже чула, — сухо відповіла вона, не відводячи погляду.

Його втомлений погляд ковзнув убік до інших офіцерів. Один із них, молодший, шепнув щось своєму напарнику, і вони обидва стримано усміхнулися. Інші перешіптувалися, перебираючи папери й намагаючись не дивитися прямо на Олену.

— Сержанте, — тихо озвався хтось із них. — Можливо, варто… передати її комусь? Ви знаєте… Психологам?

— Може, у неї шок, — додав інший. — Або вона просто…

Олена не чула, що вони говорили, але відчувала ці погляди. Її підборіддя злегка піднялося, а очі блиснули від образи й ледь стримуваного гніву. Вона знала, що це станеться. Вона знала, що їм буде легше списати все на її «зламану психіку», ніж прийняти правду.

— Ви мені не вірите, — раптом різко сказала вона, і всі розмови припинилися.

Сержант зустрів її погляд. Тепер у його очах читалося співчуття, але воно було пронизане сумнівом.

— Розумієш, Олено… Без доказів нам складно… — Він запнувся, ніби шукав правильні слова, але знав, що їх немає. — У твоїй історії багато деталей, але…

— Але що? — перебила вона, її голос став жорстким. — Але мені не повірили б, навіть якби я привела вас за руку прямо до нього? Вам треба було знайти тіло? Може, кров?

Сержант зітхнув, витерши долонею лоба. Інші поліцейські уникали її погляду, опускаючи очі чи вдивляючись у папери, яких їм не було потрібно.

— Ми хочемо допомогти, — сказав він, але його голос звучав порожньо. — Але для цього нам потрібні реальні факти, докази. А поки що…

— Поки що ви вирішили, що я божевільна, — закінчила вона за нього, її губи стиснулися в пряму лінію. — Але знайте одне: я не зупинюся. Я знайду його. І коли це станеться, сподіваюся, ви згадаєте цей момент.

Її слова прозвучали як вирок. Вона підвелася, різко розвернулася і вийшла, залишивши позаду відділок, де її більше не сприймали серйозно.

Світ зовні здавався чужим і холодним. Шість років у темряві стерли її минуле, позбавили впевненості у власному існуванні. Поліція, лікарі, журналісти — усі вони перетворилися на тіней із жалем у очах. Олена ненавиділа цей жалісливий погляд, який говорив: ти зламана, але ми спробуємо тебе полагодити. Їй подарували нове життя, але воно було тісним, ніби створеним не для неї. Кожна кімната її нової квартири нагадувала клітку, а скрип підлоги вечорами звучав, наче його кроки.

Сон став розкішшю, якої вона не могла собі дозволити. Щоразу, коли вона заплющувала очі, її наздоганяли його образ і голос. Шепіт, який обпікає шкіру, сміх, що стискає серце. Вона здригалася навіть від власного дихання в тиші ночі. Поліція розводила руками: «Недостатньо доказів», — казали вони, а їхні слова звучали, ніби вирок. Але Олена знала правду. Він десь поруч. Він не зник, не сховався, не розчинився в повітрі. Він живий. І якщо ніхто не зможе його зупинити, це зробить вона.

Розсипані по стіні фотографії, карти, нитки, що з'єднують імена та місця, створювали в її кімнаті хаотичний лабіринт. Усе це вело до одного місця — старого будинку на околиці міста. Там, де час застиг разом із її страхом. Там, де її воля була замкнена на іржавий замок, а серце стискали холодні стіни. Їй здавалося, що чує, як ті стіни шепочуть їй, кличуть назад.

1 ... 10 11 12 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Залізний лабіринт , Tasia Valle», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Залізний лабіринт , Tasia Valle"