Читати книгу - "Книга кладовища"

А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.

— Ніх, — мовив Сайлас, — це панна Лупеску.

Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зуби — кривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.

— Як ся маєте, панно Лупеску? — привітався Ніх.

Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:

— Отже, це і є хлопчик?

Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:

— Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, — і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. — Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?

— Мене звати Ніх, — відповів Овенс.

— Скорочено від Ніхто, — продовжила вона. — Дурне ім'я. А Ніх — це якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».

Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:

— З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.

— Ні! — вигукнув Ніх. — Вона жахлива!

— Це дуже неввічливо з твого боку, — зауважив опікун. — Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?

Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:

— Я перепрошую, панно Лупеску.

Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:

— Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.

Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.

Ніх розповів про це батькам.

— Сайлас пішов, — пожалівся він.

— Повернеться, — бадьоро відповів пан Овенс. — Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.

Пані Овенс додала:

— Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.

Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовніше — з ним Ніх почувався у безпеці.

Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.

— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.

— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.

— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.

Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:

— На запах — жахливо.

— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.

Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.

— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.

Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.

— Я не можу це їсти.

— Це корисно.

— Мене знудить.

Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.

— Ти з'їси ще один шматочок.

— Не можу.

— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.

Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:

— А тепер — уроки.

Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.

— Уроки? — перепитав він.

— Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.

— У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.

— Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.

— Я такого не казав.

Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:

— Розкажи мені про гулів.

Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.

— Триматися від них якнайдалі.

— І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?

Ніх знизав плечима і похитав головою.

— Які ти знаєш види істот? — запитала панна Лупеску. — Ну?

Хлопчик задумався на мить.

— Живі, — вимовив він. — Е-е. Мертві.

Знову пауза, а потім невпевнено додав:

— Коти?

— Хлопче, ти — неук, — підбила підсумок панна Лупеску. — Це погано. І ти цим цілком задоволений,