Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Та важливіше за будь-яке золото була новина, яку везли козаки на Україну. Тиміш Клюсик, переодягнутий у яничарське вбрання, висадився напередодні на пустельному березі. Йому належало дістатися до Стамбула, розвідати останні новини в імперії, а потім, уже під час битви, яка закипить у Босфорі, повернутися на отаманську чайку. Козацький агент, який жив багато літ у столиці Османської імперії і мав розгалужену мережу своїх вивідувачів, мав передати те, що йому вдалося зібрати за останні місяці. Про місцезнаходження цього агента знав тільки Клюсик…

І Клюсик привіз важливу новину: султана Османа Другого скинуто, на престолі сидить недоумок Мустафа. Крим знову заміряється вирватися з-під залежності Туреччини.

Недайборщ дав наказ припинити битву і відступати. Завдання, задля якого п’ятнадцять чайок вирушили до Стамбула, було виконане.

Але не так просто було припинити баталію.

Мабуть, сам султан дав наказ наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та пов’язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, що після його вступу на престол розбійницька козачня, порушивши договір Туреччини з Польщею, напала на передмістя столиці.

Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі. Недайборщ загаявся, чекаючи на Клюсика, який вплав добирався до його чайки з берега. Знялася шалена гарматна стрілянина, летіли ядра, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна стрілами пролітали між неповоротких галер, і важко було взяти їх на приціл.

Козаки гасали по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а довкола бурунили хвилі важелезні розпечені ядра. Та козаки були мов заворожені.

Огледілися — їхні п’ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний вихід — проскочити між галер з одчайдушного розгону, щоб турчин не встиг і оком змигнути.

Карпо Недайборщ гарикнув на пів-Босфору:

— Повертай назад, та якнайборше!

І п’ятнадцять чорних блискавок, мов пущені однією рукою стріли, дружно рушили на північ.

На носі біля Карпа пританцьовував мокрий як хлющ Клюсик, виспівуючи: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде».

І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт пісеньці, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші.

Не встигли отямитися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки промчали повз них і подалися в море.

По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, захлюпали в море камінними ядрами, але козаки вже промчали і повз них.

Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з Тимошем та стерновим Базалюком ітимуть під вітром на північ — додому.

Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами, — аби лиш одірватися від турків.

Хвилі легко перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини, та й це мало допомагало.

Не видко було ні місяця, ні зір. Довкола ревіло й гуло море, наче біг із гір величезний табун диких турів.

— Тримайтеся, хлопці, чайки, як вош кожуха! — ревів басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на вигнуті, мов натягнуті до пострілу сагайдаки, козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її віддадуть козаки скарбникові в Січі, якщо живі доберуться до берега.

Отаман не думав про золото. Особисто йому воно було не потрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати з неволі бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчати молодь різних наук, друкувати книги, що допомогли б вистояти народові у боротьбі з покатоличенням. У самого отамана не було ні кола, ні двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло під час бусурманського наскоку. Жінку погнали в неволю разом з іншими мешканцями села. Село з веселою назвою Півники спалили. Немає Півників. Є згарище, поросле бур’янами…

«Гай-гай! — думалося йому зараз під завивання вітру, хлюпання хвиль. — Гай-гай, який би могутній та численний був люд на нашій землі, коли б не оці бусурманські розори. Та ще й поляки піддають… На спустошені татарами й турками землі приїздять польські пани, а з ними різний набрід, якому нічого вже робити в Польщі… Люди мруть від чуми й холери, гинуть від шабель турецьких і татарських, мучаться у неволі на галерах, і ще де хоч…»

Хвилею вдарило так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, та замість диму ковтнув гірко-солоної води.

— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили ревнув він у темряву і не почув у відповідь нічого, крім гомону хвиль.

— Та ось же щойно сидів! — виправдуючись, прокричав один з веслярів.

— Передай: де Клюсик?

Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти чайки.

— Веслуй назад! — гукнув Карпо.

— Куди? До турка в зуби? — заперечив стерновий.

— А ти що, боїшся! — захлинаючись солоною хвилею та власною люттю, гарикнув Недайборщ. — Греби назад!

І повернула отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, щойно змитого хвилею.

— Клюсику! Клюсику! — дружно залунало над морем.

Але хіба перекричиш ревище хвиль? Хіба побачить Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви?

— Ти-мо-ше! Клю-си-ку!

Гуде все довкола, двигтить чайка, свище вітер, гукають, аж надриваються козаки, а Клюсика нема.

Але ж ні, одразу він не міг піти на дно. Він же плаває, мов дельфін! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, почім ківш лиха… Та й сьогодні пів-Босфору подолав уплав!

— Ти-мо-ше!!!

Не озивається…

Карпо дістав із скриньки просмолене ганчір’я, сухий трут, кресало і, прикрившись кобеняком, узявся викрешувати вогонь. Ударив кілька разів — заіскрилося, зажевріло, задиміло. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили у жмені, щоб воду вичавити, знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав із-за пазухи дрібку сухого з кисета, притоптав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти.

Заходився роздмухувати трут на смолоскип. Ось маленька, ледь помітна змійка з’явилася на труті, впала на березову стружку…

— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.

— Цить, Базалюче, бо в море вкину, — сипонули іскри з отаманової люльки. — Без Клюсика нам ліпше не повертатися.

Ревіло море, кидало чайку з боку в бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі,