Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Через п’ять хвилин я уже сама побачила нашу червону стрічку на тому ж місці, що і раніше. Здається, бо точно сказати було неможливо. Дерева виглядали однаково, та і покладаючись на наші мітки, ми не дуже то і звертали увагу на пейзаж який нас оточував. Я навіть перестала фотографувати. 

Ми подивилися на маму. Вона помітно почала нервувати.

- Мені це зовсім не подобається. Звичайно, в незнайомому лісі легко можна загубитися, але ми не так далеко пройшли. 

- Може той дядько наші стрічки перевісив? - припустила Аліса.

- Він що, ідіот? Хоча, може і ідіот. Ходімо, мабуть, перевіримо. 

Ми вже не так весело пробиралися до червоної стрічки. Судячи з усього, ми прив’язали її самі, бо коли ми пройшли трішки далі, то побачили інший червоний орієнтир. 

Не дивлячись на наші побоювання, той загадковий лісничий не чіпав наших стрічок, і ми вийшли за ними до нашої хвіртки. 

Мама була розгублена, але не стала обговорювати з нами ці дива. Вона завжди так робила, коли чогось боялась та не розуміла як пояснити ситуацію, але не хотіла лякати нас. Ми ж ніколи не говорили, що саме така мамина поведінка лякала нас значно більше, навіть якщо до цього ми були не надто налякані. 

Вдома ми всі разом приготували легкий обід, адже з такою спекою дуже наїдатися не хотілося, та з задоволенням поїли, проглядаючи фотографії з лісу. Навіть намагалися роздивитися дивного лісника, але при наближенні фото ставало ще розмитішим, і ми так і не змогли визначити, був це Василь Павлович чи ні. 

Мама здивувалася, що в такому дикому, безлюдному місці ми не зустріли взагалі ніяких тварин, навіть якусь білку чи їжака. Але Алісу найбільше тішило, що кліщів ми теж не зустріли. У неї був прямо якийсь пунктик на комах. 

Потім, коли почало вечоріти, ми влаштувалися під нашою інтернет-яблунею та зателефонували татові. На щастя, він відповів після першого гудка, але голос у нього був дуже засмучений. На роботі стався якийсь повний завал, та його змусили їхати у відрядження аж на два тижні в інше місто, де він повинен був працювати не покладаючи рук з самого ранку і до пізнього вечора, тому зв’язатися з ним буде дуже складно. Він довго вибачався, хоча і був абсолютно не винен. Нам всім трьом довелося довго його заспокоювати і запевняти, що ми не ображаємось і що все з нами буде добре. Пообіцяли дзвонити одразу якщо щось станеться, чи якщо ми дуже сильно засумуємо. І взагалі, будемо чергувати біля яблуні, щоб він міг зв’язатися з нами у зручний для нього час.