Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А ось і Пилипович, — промовив Іван Степанович. — Ходи сюди, розповісиш, як тебе допитували за вікна. Кажуть, це усіх чекає. В кайданки не брали?

— Ні, але дістали — мама рідна… — вітався з усіма по черзі сантехнік.

— Ну, розкажи-розкажи…

— А що розказувати? Слідак з області був. І ще якийсь. Лякали, скільки дають за неправдиві покази.

— І скільки?

— А я вже забув. Кажу їм — нічого не пам’ятаю. Мені що — я ж не записую, коли куди цвях забиваю. Прийшов додому, сотку «махнув», і з голови вилетіло. Але ви на мене не дивіться, докторам більше дають…

Колектив загиготів, знімаючи стрес.

— Ну то що казав? Навчи й нас.

— А де ваш тюремний жаргон, Пилиповичу? — жартував Хижняк. — Кажуть, півдня вас обробляли. Мали б уже навчитися.

— А наколок ще не маєш?

— Ось! Аякже ж…

Затерте татуювання «Марія», вочевидь ще з юнацьких років, спричинило новий вибух веселощів. Постать Рябоконя у незграбному халаті з обвислим задом одразу ж змінила напрям дискусії.

— Ну, кажуть, що через нього ці «віконні справи»…

— А чули нову фішку про Рябоконя? Оті есбеушники до завполіклінікою знаєте через що приходили? Бо він написав, що новий апарат УЗД вже продали «наліво». Приїхали, подивилися, номери звірили — усе на місці. Кажуть, чого ви цього дебіла терпите? Виженіть, бо вже набридло через нього їздити.

— Справді. Дограється наш Костогриз колись. Давно мав вигнати. Потім усі через його жалість лікті кусатимемо.

— А що, Володимире Васильовичу, — хтось спитав у психіатра Вересюка. — Ти як скажеш: може це яка патологія? Ну не має ж психічно здорова людина бути такою підлою!

Наче відчувши загальний настрій, Бурко відкрив пащу і, повернувши голову до місцевого антигероя, голосно загавкав. Відстань була великою, та Рябокінь здригнувся і зашпортався.

— Ну молодець, рудий… — засміявся Вересюк. — Не знаю. Він якось до мене не звертався. А до речі, анекдот новий про нашого Бурка чули? Мені учора розказали. Це ж на увесь Роздол фішка!

Народ збуджено загомонів.

— Зібрав якось Костогриз усіх на збори — лікарів, медсестер, санітарок — цілий колектив. Шофери, електрики — усі поприходили. Навіть рудий Бурко прийшов і голову у двері встромив — послухати, про що говоритимуть. Головний і каже — шановні колеги, біда прийшла. Медична реформа набрала розмаху — фінансування не дають, ліків, інструментів немає, хворих годувати нічим. Навіть вам на зарплату вже ні копійки не залишилось.

— І яка ж перспектива? — питає хтось із місця.

— А яка у нас може бути перспектива, — каже головний. — Он, у Бурка скоро всі смоктатимемо.

Народ загигикав, хоч і відчувалося, що це не кінець і найдотепніше попереду.

— Ну, послухали-послухали і розійшлися, — вів далі Вересюк. — Лікарі до Америки поїхали супермаркети прибирати, медсестри по італійських борделях, санітарки городів набрали… Пацієнти розбіглися, у корпусах порожньо. Тільки рудий Бурко як лежав, так і лежить біля приймального відділення. «А ти чого не йдеш?» — питають його. — «На перспективу чекаю…».

Усі так загиготіли, що аж луна пішла між стінами.

— Сумний це гумор, — зауважив нарешті Іван Степанович, протерши хусткою очі. — Усе життя пропрацював. Різне траплялося. Але уявити не міг, що з медициною отаке робитимуть. А це ж, так чи інакше, на людях відгукнеться.

— А коли тут хто про людей дбав? У нас від шевченківських часів або й раніше — ментальність відповідна існує. Хоч слова такого ще не знали, а вона вже була. Тепер кажуть — Сталін нам її насадив.

— Тим, що кажуть, головне на когось спихнути, — зітхнув Іван Степанович. — У наших генах вона. На жаль. І що старший стаєш, то більше це розумієш.

— Ось ваші основні апартаменти, — промовив завідувач, невизначено обвівши рукою кабінет. Гадаю, головний лікар вам пояснював нашу невеселу загалом ситуацію.

— Так, схожа на ту, що склалася у мене на попередньому місці, — посміхнувся Вадим. — У нас цілу міську лікарню закрили. Хворих розпихали по тих двох, що лишилися.

— А персонал? — з тривогою запитав Гайда.

— Хто куди, — знизав плечима Вадим, глянувши з цікавістю у вікно на групу працівників, яка зібралася на алейці, щось жваво обговорюючи. — Дехто залишився у реабілітаційному центрі, створеному на місці лікарні, дехто як я…

— Зрозуміло, — зітхнув завідувач. — І нас тим самим лякають. Проте, як буде насправді — хтозна. Якщо чесно — не можу цього уявити. Це ж не велике місто, де однаково, до якої міської лікарні хворого везти — три кілометра вправо чи два вліво. Тут до обласного центру усі шістдесят. А дороги які? Не вірю, що у когось рука підніметься. Це ж люди реально помиратимуть від несвоєчасного надання допомоги. Хоча, у нас все може бути. Не знаю, скільки ми ще проіснуємо, але робота є. Я вже на пенсію зібрався. Остаточно вирішив — питання кількох місяців. І Костогриз про це знає. Стримувало, що лишається тільки двоє молодих хірургів, ще доволі зелених. Намагаюся підтягнути їх. То ж, гадаю, в операційній ми вас також побачимо. Графік чергувань до кінця місяця вже складено, але, якщо бажаєте, своє завтрашнє можу вам віддати. Втягуйтеся.

— Буду вдячний, — посміхнувся Вадим, оглядаючи хірургічний кабінет поліклініки, у такому самому він працював ще на початках своєї діяльності.

Усе тут було, як і належить — чисто, охайно. На стерилізаційній шафі лежала купа косметичних проспектів від «Ейвон», а у кутку стояли три відра, підписаних «Для перев’язочної», «Для підвіконь», «Для кабінету». У кожному з них з одного й того самого боку через край звішувалася ганчірка, на якій нитками пришито саморобний ярлик з тканини, на якому ручкою щось було написано. Ці ярлики висіли в абсолютно однаковому положенні й на однаковій висоті від підлоги. Нахилившись, Вадим прочитав: «Ганчірка для перев’язочної», «Ганчірка для підвіконь» та «Ганчірка для кабінету» — усе відповідно, як на відрах.

— А на рахунок місцевої специфіки — тут краще за Лілю ніхто не просвітить. — Гайда рушив до дверей, — дівка кручена, але з головою.

Вона ж мало й не збила завідувача, зіткнувшись із ним на порозі.

— Заб’єш старого!

— Та який же ви старий?

Гайда лиш похитав головою.

— А вас, Вадиме Борисовичу, з першим пацієнтом. На жаль, пацієнткою.

— Чому на жаль? — не зрозумів Лужний.

— А у нас кажуть — першим мужик має бути, — пояснила медсестра. — Та й дама… Самі побачите. Якась алкоголічка.

— Ну, ми не приватна клініка, — зітхнув лікар, — кличте.

Жінка, що увійшла, не була старою, проте подертий несвіжий одяг, недоглянуте