Читати книгу - "Серце серед кісток, Рубен Гримар"

Життя на “Жнеці Тіней” мало власний ритм — повільний, не підвладний ні дням, ні тижням. Тут не було годин, лишень зміна тиші: тиша очікування, тиша розмови, тиша сну.

Леора поступово звикала. Не до мертвого корабля, не до скелета в капітанському плащі — а до себе поруч з усім цим.

Вдень вона вивчала судно: торкалась бортів, слухала, як дерево відгукується, намагалась зрозуміти його пульс. Пальці звикали до нових кутів, очі — до туману, шкіра — до холоду, що тут не кусав, а нагадував.

А вночі вони говорили.

Дантес діставав скрипку, сідав на край палуби, ввіткнувши смичок у простір між питанням і відповіддю. Леора сідала поруч. Не надто близько. Але й не далеко.

Мелодія народжувалась тихо, майже несміливо — ніби й самій музиці було незручно порушувати тишу цього корабля. Скрипка звучала не майстерно, але щиро. І Леора ловила себе на тому, що їй більше не хочеться критично слухати — хочеться просто бути поруч.

Іноді ноти ламались, ковзали в порожнечу, іноді зупинялись на півдорозі — але саме в цьому було щось справжнє. Як голос людини, що давно мовчала й раптом заговорила. Не заради когось. Для себе.

Леора сиділа біля щогли, притулившись спиною до дерева, що злегка гуділо — немов дихало разом із судном. Її руки були схрещені на грудях, але це була не оборона. Швидше — спроба тримати в собі те, що просилося назовні.

— Ти не капітан, — сказала вона раптом. Спокійно, без злості. — Хочеш, щоб я вірила в привида, що вдає з себе командира?

Дантес не озирнувся. Продовжував водити смичком, ніби не почув.

— А ти — капітанеса? — його голос був м’яким, але влучним. — Та, що стрибнула за борт, бо втратила все?

Леора опустила погляд. Довга пауза. Удих.

— Я… була, — прошепотіла. — І ще не знаю, ким є тепер.

Це не було зізнанням. Це було злом — невидимим, без тріску, але справжнім. Частина старої себе — тієї, що тримала штурвал, що не допускала сумнівів — тільки що остаточно відпала. І Леора відчула, як у її грудях з’явилось місце. Порожнє, але живе.

Вони почали говорити. Спочатку обережно. Потім — вільніше. Слова текли, як чайка над гладкою водою — не заради цілі, а заради руху.

Про честь.

— Честь — це те, що вмирає першим, коли горить палуба, — мовив Дантес. Його скелетна рука відстукувала ритм по деці скрипки, як по кістках. — Я бачив, як люди вбивали за ковток води, а потім стояли на колінах і просили прощення у своїх богів. Не тому, що каялися. А тому, що боялися покарання.

Леора мовчала. Ці слова боліли, бо були надто близькими.

Про смерть.

— Смерть — не страшна, — сказала вона, не дивлячись на нього. Її голос був твердим. Занадто твердим, щоб не ховати тремтіння. — Страшно, коли ті, кого ти врятував, стають твоїми катачами. Коли погляди, що колись шукали твого наказу, обертаються в зуби.

Слова видирались з неї, як вода з тріщини в борту. Вона не хотіла говорити це — ще вчора не змогла б. Але скрипка знімала напругу, як ножем по вузлах.

Її серце билося ритмом, що не збігався з музикою. Або, може, навпаки — саме музика підлаштувалась під нього.

"Мене зрадили," — подумала вона. — "І я досі живу не завдяки, а всупереч."

Її пальці стиснулись у тканині сорочки. Вона відчула, як знову хоче відгородитися. Встати. Відійти.

Але не зробила цього.

Бо, чомусь, поруч з цим мертвим чоловіком, що вдає з себе капітана, вона могла бути живою. Без титулів. Без брехні. І без щита.

Про капітанство вони сперечалися найдовше.

Сиділи на носі корабля — боком один до одного, в тумані, що поволі спадав. Скрипка мовчала, лише вітрила тихо потріскували, як дрова в вогнищі. Дантес крутив смичок у пальцях, ніби вагаючись — тримати зброю чи інструмент.

— Капітан — не той, хто має титул, — сказав він, не дивлячись на неї. Голос був спокійний, навіть рівний. Але ледь-ледь тягнувся в кінці, як нотка, яку не наважились завершити. — А той, хто лишається останнім.

Леора злегка насупилась. Її щелепи зімкнулися. Вона трохи відвернулася, дивлячись у порожнечу — на хвилі, яких не було видно, але які точно були.

— Ні, — мовила вона. Різко. Без паузи. — Капітан — той, кому довіряють. Коли довіри більше немає — це вже просто тінь у капітанському плащі.

Її голос був твердий, з металом під шкірою. Але очі… очі раптом спалахнули болем. Вона сказала це, наче рубанула себе навпіл.

Дантес обернувся до неї повільно. Його череп нахилився трохи вбік, майже по-людськи, і в порожніх очницях щось завмерло — тиха оцінка, майже жаль.

— Як я? — запитав він неголосно.

Леора мовчала мить. А потім видихнула, не зводячи з нього погляду.

— Як я, — прошепотіла. І опустила очі.

Після того вони замовкли. Суперечка згасла не тому, що хтось поступився. А тому, що правда вже прозвучала — і вона була для обох однакова.

Тієї ночі він не грав. Скрипка лежала поруч, як нагадування. Дантес сидів, згорбившись трохи — не втомлено, а по-домашньому, по-людськи. Притримував смичок між кістлявими пальцями, що, здавалося, втратили сенс руху.

Леора вдихнула глибше. Подивилась на нього краєм ока — мовби питала дозволу. І заговорила.

— Вони були моїм екіпажем… — почала повільно. — Я їх не обирала. Просто зібрала. Із уламків. Колишні каторжники, найманці, ті, кому не було куди. Я… я дала їм море. Можливість. Кров, їжу, захист. А вони…

Вона стиснула руки, ніби втримувала себе, щоб не стиснути кулак. Голос затремтів.

— Вони вирішили, що мають право на більше. Що я — слабка. Зайва. Що все, що вони мають, — не моє, а їхнє. І що я… тільки заважаю.

Кілька секунд вона мовчала. Потім ковтнула повітря — коротко, нервово, як у бою, коли часу нема.

— Це… не було несподівано. — Вона намагалася усміхнутись, але м’язи щік не слухались. — Просто боляче. Надто. Бо я вірила.

Дантес довго мовчав. Його постать була нерухома, як камінь у тумані. Тільки кінчик смичка повільно торкався дерев’яної палуби — не стукав, а ледь ковзав, ніби перевіряв, чи ще жива музика.