Читати книгу - "Боги останньої гори, Катя Орлова"

Мія зайшла на «кухню» — простору нішу з вогнищем — і дістала з погреба, видовбаного просто в скелі, трохи в’яленого м’яса й кошик з місцевою картоплею. Взявши ножа, вона заходилася готувати рагу на вечерю. Місцеві знали: «боги» полюбляють м’ясо і бульбу, тож охоче ділилися припасами — особливо після того, як Віро з Джасті збудували для села зміцнену дамбу з ідеально вирізаного каменю.

Невдовзі з-за занавіски душу вийшов Джасті — витираючись рушником і пригладжуючи мокре волосся. На ньому була легка туніка, неохайно перекинута через плече, а шкіра пахла парою і чистою водою. Мія, стоячи біля вогнища, не озирнулася, але на її вустах промайнула ледь помітна посмішка, коли він нахилився й торкнувся губами її щоки.

— Що в нас сьогодні на вечерю, богине Мі-йо? — протягнув він жартівливо, наче проголошуючи титул.

Мія, не обертаючись, зиркнула через плече, підняла брову, взяла одну картоплину й влучно жбурнула її в нього — не сильно, але цілком точно.

— Ось тобі вечеря. Лови, якщо такий чемний.

Джасті зловив бульбу на льоту, усміхнувся й сів поруч, на кам’яний табурет біля грубого дерев’яного столу.

— Здаюсь, — підняв руки примирливо. — Тільки не в голову, будь ласка.

Він потягнувся до кошика з овочами, взяв ніж — і мовчки почав допомагати

Деякий час вони чистили мовчки, під рівномірне поскрипування лез. Потім Мія тихо мовила:

— Сьогодні я була у старої Ніни.

Джасті кинув на неї короткий погляд, але не сказав ні слова — він уже знав, що буде далі.

— Гадаю… вона не доживе до кінця літа.

Її голос був рівний, без надриву, та з тією знайомою йому тугою, яку вона дозволяла собі проявляти тільки тоді, коли інакше вже не можна.

Обличчя Джасті посерйознішало. Він опустив очі і продовжив чистити картоплю.

— Все настільки погано?

Мія кивнула, струшуючи чергову жменю шкірки в плетений кошик.

— Так. Я просканувала її серце — там справжній жах: атеросклеротичні бляшки, ущільнення, кальциноз… Навіть у нашому світі це не лікується, хіба що вирощувати нове серце й робити пересадку. А в мене — лише медсканер та медична енциклопедія в аварійному ШІ. Я нічим не можу їй допомогти. Дала їй настої, аби хоч не мучилась. Жити їй, напевно, лишилось тиждень, може, трохи більше. І я ледь язика не прикусила, коли пояснювала її чоловікові, чому всемогутні «боги» не можуть вилікувати його жінку. Ми все глибше і глибше загрузаємо у брехні… Боюсь, рано чи пізно це вилиється у конфлікт. Добре, коли йдеться про старих — це ще якось «природньо» помирати від віку. Але якщо я колись не зможу врятувати когось молодого… Як я це поясню?

— Розумію, кохана, — зітхнув Джасті, почувши розпач у її голосі. — Мене теж це гнітить. Але що ми можемо зробити? Будь ласка, не вини себе. Ти ж знаєш, ми вже порушили всі можливі директиви щодо контактів з менш розвиненими цивілізаціями.

Мія важко зітхнула й похмуро опустила голову.

— Знаю, Джасті. Знаю. Ми намагаємось чинити правильно, настільки, наскільки можемо… Але від того не легше. Скільки ми вже тут? П’ятий місяць пішов?

— Схоже на те, — кивнув Джасті. Вони обоє замовкли, і кілька хвилин було чути лише, як ножі рівномірно зчищають шкірку з бульби.

— А як у тебе справи? Ви вже завершили ту вашу дамбу? Скільки можна її вдосконалювати? Віро що, вирішив зробити з неї пам’ятник? І де він, до речі? Знову скаче по горах із тією своєю злощасною ногою? — озвалася Мія, опускаючи останню картоплину у миску з водою.

Джасті вже збирався відповісти, як раптом пролунали шаркаючі кроки, і на порозі з’явився сам Віро. Він був одягнений у потерту шкіряну куртку, з відрослим за кілька місяців волоссям, зібраним на потилиці, і густою чорною бородою — виглядав майже як місцевий.

— О, а ось і бог інженерії з'явився, — усміхнулася Мія, але замовкла, помітивши блиск в очах Віро.

— Ну що, полагодив? — схопився Джасті, миттєво вловивши, що щось сталось.

Віро впер руки в боки і переможно гупнув ногою:

— Полагодив. Клянусь, сам у шоці. Але, здається, воно працює, — прогримів він хрипким, натхненним басом. — Мені вдалося відновити передавач підпросторового зв’язку. Точніше, я вигадав, як це зробити.

— Але як? Антена ж була повністю знищена… Ти що, знайшов родовище запасних деталей? — Мія здивовано підняла брову.

У відповідь Віро тільки хитро всміхнувся і блиснув очима.

— Це довга історія, — сказав він. — Краще розповім за вечерею. А то ще вмру з голоду, перш ніж натисну на кнопку.

Він струснув пилюку з рукава, пройшов повз них і зник у глибині дому.

Джасті й Мія перезирнулися.

Мія занурила картоплю в воду й тихо пробурмотіла:

— Здається мені, вечір буде… не таким уже й спокійним.

У теплому напівтемряв’ї «кухні» потріскував вогонь. У глиняному горщику на кам’яній плиті кипіло рагу з м’ясом і картоплею, видихаючи апетитний аромат. Мія помішувала його дерев’яною ложкою, а Джасті розливав по піалах настій із місцевих трав. Поряд, біля стіни, примостився Віро — плечі його були прикриті тонкою накидкою, а відросле волосся зібране в недбалий хвіст.