Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

— Добре, давай ще раз. Ти — мій коханий чоловік. Я — твоя найпрекрасніша дружина у всесвіті, — кажу я, сівши навпроти Антона на дивані. У кімнаті стоїть легкий аромат кави, на столі — записник з нашими "спільними спогадами", які ми вигадували вчора. Звучить романтично, але, насправді, це найсмішніша маячня, яку я коли-небудь писала.

— І ми зустрілись… де? — перепитує Антон, гортаючи той записник.

— У ветеринарній клініці. Ти рятував цуценя, а я прийшла з котом, який застряг головою в коробці з макаронами.

— Чудово. Тобто, наша історія кохання почалася з травмованих тварин. Дуже мило. І дуже правдоподібно.

— А головне — ніхто не перевірить, — всміхаюсь я.

Він кидає на мене такий погляд, ніби щойно помітив, що в мене, можливо, є мізки.

— Добре. А тепер — обійми. На весіллі доведеться.

Я підходжу до нього. Він встає. Ми стоїмо, ніби два дерева, що ніколи не бачили вітру.

— Це… незручно, — бурмоче він.

— Це ще м’яко сказано. Твої руки висять, як мотузки. Обійми мене, а не стіну!

Він нарешті злегка пригортає мене. Його руки обережно лягають мені на спину, я відчуваю тепло крізь футболку… І тут же різко відступаю.

— Все нормально! Просто… перевіряла, чи добре тримаєш рівновагу.

— Ага. Я вже думав, що почалася наша пристрасна сцена.

— Не смішно, Антоне.

— Але трохи приємно.

Я не відповідаю. Бо, насправді, й справді було… приємно.

Антон

— Добре. Поцілунок. — Я не жартую, але Женя на мене дивиться так, ніби я запропонував їй переселитися до печери і ловити рибу руками.

— Та ти з глузду з’їхав?

— Тільки в щоку! На людях ми маємо виглядати, як мінімум, ніжно-закоханими. А не як сусіди по комуналці, які ділять одне мило.

— Гаразд, — зітхає вона і подає мені щоку. — Але попереджаю — якщо будеш сміятись, вдарю.

Я нахиляюсь. Торкаюсь її щоки губами. Вона пахне чимось солодким… здається, кремом з кокосом. І чомусь ця дрібниця б’є по нервах сильніше, ніж я чекав.

— Все, досить, — Женя швидко відступає, червоніючи.

— Ми ще не репетирували, як тримати руки за столом. Щоб виглядати природно.

— Природно? Природно буде, якщо ти випадково впустиш виделку в тарілку з тещиним салатом і розіллєш вино. Тоді точно всі повірять, що ти мій чоловік.

— Образливо, але справедливо, — сміюсь я.

Женя

Ми сідаємо на диван. Я записую в зошит: "Наші улюблені фільми — «Амелі» і «Вартові галактики»."

Він питає:

— А що, як хтось запитає, хто головний герой у «Амелі»?

— Тоді скажемо, що головний герой — наша любов. Це ж французьке кіно, там і не таке зійде.

— Я починаю боятись тебе.

— Це правильно. Так і має бути у шлюбі.

Ми сміємось. Я дивлюсь на нього — в очах блиск, усмішка щира. Не ідеальний, але... щось в ньому є. І чим більше ми репетируємо це "фальшиве" кохання, тим більше здається, що воно починає химерно виглядати справжнім. Я стривожено моргаю.

Ні. Ні-ні-ні. Стоп. Це лише роль. Гра. Тимчасове божевілля, яке пройде після весілля Юлі.

Правда?