Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Я стояла біля дзеркала в салоні, вдягнена в щось схоже на хмару, яка вирішила стати шматком гардеробу. Все блищало, шкрябало, лізло в очі і, здається, пищало. Серйозно — чи воно тільки мені так здалося?

— Це... як тобі? — обернулась до Антона, який сидів у кутку, як чоловік, що прийшов здавати кров, але випадково опинився в секонд-хенді для наречених.

— Якщо чесно... Ти схожа на весільну версію суфле. Гламурного, з характером.

— Це був комплімент?

— Мені здається, так. Але не бери в борг.

Продавчиня (дівчина в обтислих штанах і з поглядом, який вбиває мрії) підбігла з ще однією сукнею.

— А ось це — справжній хіт! Стрази, корсет, кринолін! Наречені плачуть, як бачать!

— А женихи? — спитав Антон.

— Теж. Але з інших причин.

Я зашипіла на нього. Але коли приміряла ту "хітову" сукню, хотілося плакати мені. Вона дзеленчала, як коробка з прикрасами на розпродажі, і мала шлейф, довжиною як маршрутка.

— Я виглядаю, як наречена Барбі, яку тягнули через секцію люстр.

Антон усміхнувся. Чесно. І... мило. Не починай. Це — фальшивий чоловік. Фальшивий. Повтори ще раз.

— Може, щось простіше? І дешевше? — прошепотіла я продавчині. — Нам на... фотосесію. Тематичну. Фантазійно-романтичну. У стилі "кохання без зобов’язань".

Вона глянула на мене так, ніби я щойно попросила в неї сукню для весілля з інопланетянином.

— Добре, покажу вам "антикризову колекцію". Там усе до трьох тисяч. Правда, там трохи... з характером.

Це “з характером” виявилося вінтажними сукнями 2007 року. Одна мала рожевий атлас, інша — пухлини з фатину, третя — напис “Bride to Be” блискітками на спині.

Я вибрала найменш страшну. І раптом усвідомила: якщо це побачить моя мама — вона вирішить, що я вийшла заміж у стані афекту.

Антон

Поки Женя зникла в роздягальні з черговою сукнею, я пішов у сусідній магазин — “Чоловічий стиль: костюми, краватки, ілюзія багатства”.

Продавець підійшов одразу — такий собі чоловік середнього віку, з обличчям, яке бачило занадто багато глянцевих журналів і відмов у кредиті.

— Ви наречений? — запитав.

— Умовно. — відповів я чесно.

— Ааа, ті самі випадки. Ми все розуміємо. Візьмемо щось не надто офіційне?

— Візьмемо щось не надто дороге.

І ось я стою перед дзеркалом у костюмі кольору “бордо-металік”. Серйозно, в ньому можна було або одружитися, або грати в бойз-бенді. Нічого посереднього.

— Це... — Женя з'явилась біля дверей, оцінила мене з голови до п’ят, — якби Джеймс Бонд працював на базарі.

— А ти як фея, яка підпрацьовує у весільному бюро жахів.

Ми обидва зареготали. Вперше за день — щиро.

— Знаєш, — сказала вона вже м’якше, — ми з тобою абсолютно не поєднуємось ні за стилем, ні за смаком.

— Ніби ти це тільки зараз помітила?

— Але... якось працює. Дивно, але працює.

— Можливо, це просто шопінгова втома. Вона підміняє мозок.

— Або це просто шопінг з чоловіком, який не твій. У цьому є щось захопливе. Типу романтика, але без страждань.

— І без розлучення.

Ми усміхнулись. О ні, — подумав я. Вона мені починає подобатись. Пора зупинитись. І знайти ту бордову краватку, щоб задушити здоровий глузд.