Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Я щойно зібралась ображено чистити зуби (чистити зуби після сварки — майже як заявити, що ти морально вищий), як задзвонив телефон. Юля. Кузина. Весела, гіперактивна, емоційна… а ще — наречена.

— О! Ти таки жива! — голос Юлі з телефону був гучнішим за мої думки. — І ти, вибач, коли збиралась мені сказати?!

— Привіт... Що сказати?

— Що ти ВИЙШЛА ЗАМІЖ! — захлинається. — Всі вже знають! Мама сказала тьоті Свєті, та — бабусі, а бабуся розповіла перукарці, в якої була мама моєї подруги Тані. І знаєш, звідки я дізналась? З ФЕЙСБУКУ її пса!

— …що?

— Її пес — на фотці, де твоя мама коментує: “Ось і Женя наша подорослішала! Нарешті! Ми так щасливі за молодят!”

Я сіла на унітаз. Не по прямому призначенню. Просто щоб не впасти. Гравітація програла шоку.

— Юлю, я… це трохи складно пояснити...

— Поясниш мені на весіллі! Ми вас з чоловіком чекаємо! Ви маєте бути! Це буде СВЯТО РОКУ! І я хочу бачити того героя, що забрав тебе з ринку! — і вона кинула слухавку, як справжня драматична королева.

Я сиділа в ступорі. Весілля. Родина. Антон. Фото. Бабуся. Пес. Фейсбук. Хтось зупиніть цю карусель.

Антон

Я почув: “АНТООООН!” — і автоматично почав згадувати, що зробив. І що міг зробити. І кого ще міг образити.

Женя стояла в дверях, тримаючи телефон, як пістолет. Без куль, але з великою кількістю пасивної агресії.

— Нам треба поговорити.

— Якщо ти знову про раковину, я все відновив! Навіть розкидав ватні палички!

— Юля. Весілля. Ми запрошені. Удвох. Я й мій чоловік.

— Аааа... — я зробив паузу, щоб обробити інформацію. — То нам доведеться зіграти щасливу пару перед п’ятдесятьма родичами, які обожнюють задавати питання “А коли дітки?”?

— Саме так. І не забувай про двох тіток, що обожнюють нюхати молодят і казати “від тебе так пахне любов’ю”.

— Чекай... це точно  реальне весілля?

Женя скрутила очі так, що ними можна було буряк різати.

— Це катастрофа. Якщо ми туди не поїдемо разом, усі подумають, що я вигадала чоловіка. Мене викреслять із родини. Бабуся перепише дачу коту.

— А ти не можеш сказати, що ми... у медовому місяці?

— А де? У Бердичеві? В гаражі?

Ми сиділи на кухні й мовчки дивились один на одного. А потім я видихнув.

— Добре. Якщо вже я вв’язався в цю мильну оперу, давай грати. Але знай: я вимагаю шлюбний гонорар. Мінімум — два тістечка на весіллі. І ще фото з тіткою Свєтою. Вона — легенда.

Женя криво усміхнулась.

— Домовились. Але ти сам це вибрав.

Я точно це вибрав? Чи то просто був ефект після смачних млинців?

Женя

І от ми сидимо, як пара, що вже тридцять років разом: я з телефоном, він з чашкою кави й виглядом людини, яка погодилась на авантюру, але ще не усвідомила її масштабів.

— До речі, — кинула я. — У них там традиція: молодята мають танцювати перший танець.

Антон подавився кавою.

— Ми — не ті молодята!

— Тітка Галя вирішить інакше.

Він нервово засміявся.

— Добре. Але я попереджаю — я танцюю, як риба.

— Чудово. Я — як вогнегасник. Разом ми ідеальні.