Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

В останні кілька днів я почуваюся дивно.
Спершу — звичайна втома, я подумала, що це через навчання і підробіток, але потім…
Нудота зранку. Запахи, які раніше були байдужими, раптом стали дратувати. І така чутливість, ніби всі емоції під шкірою.
Я дивлюсь у дзеркало — обличчя ніби не змінилося, та всередині все інакше. Якесь передчуття. Глухе, мовчазне, тривожне.

Я прокидаюся в гуртожитку раніше за всіх. Дівчата ще сплять, і в кімнаті тихо, тільки ледь чутно гуде опалення. Я сиджу на ліжку з колінами притиснутими до грудей і намагаюся розібратись із собою. Але думки скачуть.

А якщо?..
Я різко встаю, натягаю пальто на піжаму, засовую в кишеню гаманець і тихо виходжу з кімнати. Серце калатає.

В аптеці на розі, ще до світанку, стоїть чергова. Вона дивиться на мене сонно, але мені здається — крізь. Я опускаю очі, ховаючи обличчя під капюшоном.

— Один тест, — тихо кажу, відчуваючи, як горить обличчя.

Вона мовчки кладе мені упаковку, я розраховуюсь і виходжу майже бігом. У вухах шумить, в грудях тисне.

Коли заходжу до гуртожитку, дівчата ще сплять. Я замикаюсь у ванній і хвилину просто дивлюсь на білу коробку в руках.

“Мені здається, я не дихаю”, — подумки шепочу собі.

Тест лежить на краю раковини, а я сиджу навпроти, обіймаючи себе руками. Коли результат з’являється — дві чіткі смужки — світ навколо зупиняється.

Я не плачу. Просто дивлюсь.
А потім знову дивлюсь.
І знову.

Вагітна.
Від нього.
Від Олександра.

Я не знаю, скільки часу минає. Сиджу на холодній плитці ванної, а тест з результатом досі в руках. Пальці затерпли, але я не можу відпустити його.
Мовби якщо я просто триматиму його довше, результат зміниться.
Зникне.
Все виявиться помилкою.

Але смужки залишаються. Чіткі. Сміливі. Безсоромні.

Дихати важко. У горлі — ком, у грудях — порожнеча. Я хочу кричати, але не можу навіть шепотіти.

Я вагітна.
Скільки часу минуло? Тиждень? Два? Місяць?

Я повільно кладу тест на край раковини, мию руки, холодна вода трохи повертає до тями. Дивлюся у дзеркало — я та сама, але щось уже не так.
Тепер я не одна.
У мені — життя.

У голові починає пульсувати думка, тривожна, як сигнал тривоги:

Олександр.

Я сідаю на край ванни й обіймаю себе руками.
Він... що скаже? Як зреагує? Він не просив цього. Ми не домовлялися про таке. Ми просто... були разом. Я дозволила собі занадто багато. Дозволила повірити в щось більше, ніж було.

А раптом він не захоче цього?
А раптом... він злякається?
А якщо попросить зробити аборт?..

Я не знаю, що мені робити.
Сказати йому? Зараз?
Чи почекати?

Мене розриває зсередини. Я хочу просто зникнути, розчинитися у повітрі. Але не можу. Бо тепер я не одна. Тепер я відповідаю не лише за себе.

Після того, як я нарешті виходжу з ванної, світ здається чужим.
Кімната та сама. Ліжко — моє. Подруги вже прокинулись, розмовляють, сміються. Я намагаюсь приєднатись до них, натягую на обличчя усмішку, але вона мені не личить. Здається, що всі одразу помітять — я інша. Але ні. Ніхто нічого не бачить.

— Ти сьогодні така тиха, — каже Оксана, поправляючи волосся. — Не виспалась?

Я злегка киваю.
— Ага. Просто ніч якась… неспокійна була.

Збираюсь на пари. Все відбувається автоматично — зуби, обличчя, форма, зошит. Виходжу з гуртожитку, сонце б’є в очі, а я відчуваю, як у животі щось важке, мов камінь. Я вже знаю, що не зможу зосередитися.

На парах усе пливе. Лекція звучить десь далеко. Слова викладача наче крізь товсте скло. Я просто сиджу, стискаючи ручку, і боюсь подивитися на Тимура.
Він час від часу кидає погляди в мій бік, і одного разу я ловлю його очі.
Вони ніби питають: «Що з тобою?»

Після занять він підходить.

— Ти точно нормально себе почуваєш? — його голос тихий, майже ніжний. — Ти сьогодні... не така.

Я знову натягую ту саму фальшиву усмішку.

— Все гаразд. Просто трішки втомилась, ось і все.

Він ще кілька секунд мовчить, потім киває, але здається, не вірить.
А я тікаю.
Фізично — до себе в кімнату. Емоційно — від самої себе.

Увечері йду на підробіток. Робота, як завжди, не чекає: столи, замовлення, усмішки, напружені пальці. Але тіло діє, як автомат. Я ніби ззовні дивлюся на себе.

І тоді…
Усе накриває хвилею.

Поки мию склянки, раптом починає паморочитись у голові. В очах темніє. Я хапаюсь за край стійки, глибоко вдихаю.

— Все нормально? — питає колега.

Я киваю.
— Трішки перевтомилась.

Насправді я ледве тримаюсь. Я — як повітряна куля, натягнута до межі, і от-от лусну.
Я знаю, що не витримаю ще один такий день.

Коли повертаюсь до гуртожитку, Оксана вже спить, а Лєра щось пише на ноутбуці. Я тихо проходжу повз, вкладаюсь у ліжко, вкриваюсь ковдрою до самого носа.

І знову в голові — одна думка:

Сказати йому? Чи мовчати?..