Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

травою. Поза сумнівом, саме тому це місце й обрали відпочивальники з фургоном. Огрядний літній вусань, вкривши щокате розчервоніле обличчя шоломом від сонця, міцно спав, схрестивши руки на животі, затягнутому в широкий багряний пояс. Неподалік об дерево й стос подушок із фургончика обперлася жіночка в майстерно пошитій шовковій сукні і, заплющивши очі, обмахувалась віялом із пальмового листя. Стрункий юнак12 у коротких штанях для верхової їзди захопився журналом, а інший, його ровесник чи трохи старший, мив келихи для шампанського у ставку. З обпаленою сонцем шкірою, суворий на вигляд, він був повною протилежністю першого хлопця — рожевощокого й тендітного. Капелюх візника й темно-синю куртку зі срібними ґудзиками він недбало кинув на зарості комишу, тож було видно і його густе темне волосся, і сильні руки кольору міді, рясно помережані татуюваннями у вигляді русалок.

Хоча четверо дівчат ішли вздовж нескінченних вигинів і вивертів непокірного струмка й уже майже наблизилися до відпочивальників, Нависла скеля все ще принадно ховалася за ширмою високих дерев.

— Нам все ж треба знайти, де перейти на інший бік, — сказала Міранда, примружившись, — а то настане час іти назад, а ми так нічого й не побачимо.

Що ближче вони підходили до ставка, то ширшим ставав струмок. Маріон Квейд витягла рулетку.

— Щонайменше чотири фути й жодних каменів для переходу, — оголосила вона.

— Думаю, варто спробувати перескочити — раптом вийде? — сказала Ірма, підбираючи спідниці.

— Ідіт, ти зможеш? — запитала Міранда.

— Не знаю. Не хочу намочити ноги.

— Чому? — запитала Маріон Квейд.

— Я можу підхопити запалення легенів і померти, і тоді ви більше не кепкуватимете з мене, а жалітимете.

Ясну швидкоплинну воду вдалося перескочити без пригод, що потішило молодого візника, який аж присвиснув, побачивши дівчат. Щойно вони відійшли в напрямку південних схилів Скелі, рожевощокий молодик кинув свої «Ілюстровані новини Лондона» й підійшов до ставка.

— Допомогти з келихами?

— Не треба. Я їх лише трохи споліскую, щоб куховарка до мене не прискіпалась, коли будемо вдома.

— О… Зрозуміло… Мабуть, я не дуже мастак мити посуд… Слухай, Альберте… Сподіваюся, ти не образишся, але мені було прикро, що ти щойно так зробив.

— Що зробив, пане Майкле?

— Присвиснув, коли дівчата збиралися стрибати через струмок.

— У нас же наче вільна країна. Що такого, що я свиснув?

— Ти просто справді хороший хлопець, а хорошим дівчатам не подобається, коли до них свистять незнайомці.

Альберт посміхнувся.

— Дурниці! Дівулі всі однакові, коли діло доходить до хлопаків. Чи хіба, думаєте, вони з Коледжу «Епл’ярд»?

— Та хай йому абищо, Альберте, я лише кілька тижнів в Австралії — звідки мені знати, хто вони? Я хіба на мить їх зауважив, коли почув, як ти свистиш, і озирнувся.

— Ну от щоб ви знали, — сказав Альберт. — Я чимало вже встиг погуляти і знаю, що нема різниці, чи вони з бісового коледжу, чи з сиротинця Балларат, куди колись запроторили нас із малою сестрою.

— Пробач, не знав, що ти сирота, — повільно сказав Майкл.

— Та майже. Мамця дала драпака з бахуром із Сіднея, і батько нас обох кинув. Отоді нас і запроторили в той чортів сиротинець.

— Сиротинець? — повторив інший, якому здавалося, наче він слухає розповідь в’язня Острова Диявола13. — Якщо ти не проти, розкажи, як воно — зростати в такому місці.

— То ще той гнидник.

Альберт домив келихи й акуратно склав срібні полковникові кухлі у спеціальну шкіряну сумку.

— Боже правий, яка гидота!

— Ну, там було більш-менш чисто. Вошей чи чогось такого насправді не було, хоча, бувало, траплявся якийсь малий бідака з гнидами в голові — то завідувачка як візьметься за ті чортові велетенські ножиці та як обчикрижить йому патли!

Майкла, схоже, тема просто заворожила.

— Ну ж бо, розкажи ще… Вони дозволяли тобі бачитися з сестрою?

— Ну, бачте, в ті часи на всіх вікнах були ґрати — хлопці в одному класі, дівчата в іншому. Боже милий. Сто років не згадував про ту бісову діру.

— Тихенько. Якщо тітка почує, як ти лаєшся — присягаюся, накаже дядькові тебе звільнити.

— Та не звільнить, — із усмішкою відказав конюх. — Полковник знає, що з кіньми я вправляюся нівроку, та ще й не п’ю його віскі. Ну, майже не п’ю. Чесно кажучи, мені та гидота смердить. А ось ця французька шипучка вашого дядька мені якраз. Легенька, приємна.

Альбертова мудрість не мала меж. Майкл не міг