Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

— А хіба ні?

— Ні, — він серйозно кивнув. — Я просто романтик.

Аня розсміялася.

— І що ж тобі подобається в мені? Я ж навіть не надто добра з тобою.

Каміль на хвильку задумався, а потім відповів:

— Ти справжня. Більшість людей намагаються здаватися кимось, а ти просто є собою. Це рідкісне явище.

Аня не знала, що відповісти. Вона ковтнула каву й відчула, як її огортає тепло — чи то від напою, чи то від його слів.

— Добре, містер Романтик, — сказала вона, ховаючи посмішку, — а тепер розкажи мені щось про себе.

Каміль розслаблено відкинувся на спинку стільця.

— Гаразд. Я виріс у місті Шкодер, це на півночі Албанії. Моє дитинство було трохи хаотичним, бо моя родина постійно переїжджала. Але коли мені було двадцять, я поїхав працювати в туризм і з тих пір об’їздив пів Європи.

— Тому ти такий товариський?

— Можливо, — він усміхнувся. — А ще тому, що я люблю людей. Вони цікаві.

— А чому ти в Будапешті?

— Спонтанне рішення. Декілька років тому я приїхав сюди у відпустку і вирішив залишитися.

Аня замислилася. Вона теж колись поїхала з дому, сподіваючись, що знайде своє місце в житті.

— А ти? — запитав він.

Вона трохи повагалася, але все ж відповіла:

— Я приїхала працювати. Спочатку думала, що це тимчасово, але тепер розумію, що не хочу повертатися.

— Тобі подобається тут?

— Зараз — так. Але не завжди було легко.

Каміль серйозно кивнув.

— Я знаю, що таке бути чужинцем у чужій країні. Але іноді саме це дозволяє нам знайти себе.

Аня подивилася на нього і вперше подумала, що за цією його легковажною манерою ховається щось глибше.

Вони ще довго розмовляли — про життя, мрії, подорожі. Каміль виявився набагато цікавішим, ніж Аня припускала. І коли вони вийшли з кав’ярні, вона вже не думала про нього як про настирливого кавалера.

Він був кимось більшим. Можливо, другом. А можливо, й більше, ніж другом. Але про це поки що рано було говорити.

— Ти усміхаєшся, — зауважив Каміль, коли вони дійшли до роздоріжжя.

— Мабуть, тому що добре провела час.

— Значить, місія виконана, — сказав він із лукавою посмішкою.

Вона похитала головою.

— Бувай, Каміль.

— Бувай, Аню. Але ти ж знаєш…

— Що?

— Завтра я знову знайду спосіб тебе здивувати.

І, з цими словами, він підморгнув їй і пішов у ніч.
 

Наступного дня Аня прокинулася з дивним відчуттям — ніби щось у її житті змінилося, але вона ще не до кінця усвідомила, що саме.

Поки вона збиралася на роботу, її думки знову і знову поверталися до вчорашнього вечора. Каміль… Він був зовсім не таким, як їй здавалося спочатку. Звісно, він був смішним і трохи нав’язливим, але під цією маскою безтурботності ховалася людина, яка розуміла її набагато краще, ніж вона очікувала.

Але зараз було не до романтичних роздумів. У магазині сьогодні очікували велику групу туристів, і їй треба було бути максимально зосередженою.

Коли вона зайшла в магазин, Лілі, як завжди, стояла за прилавком із незадоволеним обличчям.

— О, ти сьогодні раніше, ніж завжди, — промовила вона, ліниво перегортаючи журнал.

— Просто не хотілося поспішати, — відповіла Аня, знімаючи пальто.

— Ну що, як твій шанувальник? Він ще не здався?

Аня скосила на неї очі.

— Каміль? О ні, він явно не з тих, хто здається.

— І що, ти вже закохалася?

— Лілі! — Аня аж розсміялася. — Ти ж знаєш, що все не так просто.

— Звісно, не просто. Але ти світишся, а це означає, що він тобі подобається.

Аня хотіла заперечити, але в цей момент у магазин зайшов перший клієнт, і розмова перервалася.

Весь день Аня працювала без перепочинку, допомагаючи туристам вибирати сувеніри, але десь у підсвідомості вона чекала на щось. На якусь нову витівку Каміля.

І він, звісно, не змусив себе чекати.

Коли вже добігала кінця її зміна, двері магазину відчинилися, і Каміль зайшов… у смокінгу.

Так, у справжньому чорному смокінгу, з білою краваткою-метеликом і серйозним виразом обличчя.

Лілі, яка саме складала сувеніри на полицю, мало не впустила статуетку.

— О, Господи, — пробурмотіла вона.

Аня просто застигла на місці.

— Доброго дня, пані Аня, — урочисто почав Каміль. — Я прийшов зробити вам офіційну пропозицію.

— Каміль… що це за цирк? — вона вже ледве стримувала сміх.

— Ніякий не цирк. Це важлива місія. Вчора ви погодилися випити зі мною каву. Сьогодні я пропоную вам дещо інше.

— І що ж?

Каміль урочисто витягнув з кишені білет і подав їй.

— Оперний театр. Завтра. Увечері.

Аня моргнула.

— Опера?

— Так, — він гордо підняв голову. — Я ж мушу тримати планку.

Лілі за касою вже хихотіла, прикриваючи рот рукою.

Аня взяла білет і подивилася на нього.

— Ти хочеш сказати, що купив білети на оперу… просто так?

— Ну… — він зробив вигляд, що задумався. — Це залежить від того, чи погодишся ти.

Аня подивилася на нього уважніше. Його очі блищали від азарту, але вона також помітила в них щось інше — справжній інтерес, щире бажання провести з нею час.

— Гаразд, Каміль, — сказала вона, ховаючи квиток у кишеню. — Побачимося завтра.

— Чудово! — він широко усміхнувся, а потім схилився в жартівливому поклоні. — До завтра, пані Аня.

Він розвернувся і пішов, а Лілі, не витримавши, вибухнула сміхом.

— Цей хлопець просто геніальний!

Аня тільки закотила очі, але не змогла приховати посмішки.

Завтра її чекав вечір в опері. І, схоже, ще один незабутній сюрприз від Каміля.
 

Аня лежала в темряві, дивлячись у стелю. Її кімната була наповнена м’яким світлом ліхтарів, що пробивалося крізь штори. Вона перевернулася на бік, притиснувши подушку до грудей, але думки не давали їй спокою.

На роботі дійсно було багато турбот — нові обов’язки, навчання персоналу, пильне спостереження Андраша. Вона нарешті відчула, що займається чимось значущим, що її поважають. І в цей момент у її житті з’являється Каміль…