Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Веселий, чарівний, трохи навіжений, але при цьому щирий.

Їй було добре поряд із ним. Легко. Вона сміялася так, як не сміялася вже давно.

“Але ж це просто дружня зустріч”, — вмовляла вона себе.

Та всередині все одно щось тривожно гуло: а раптом це не просто дружба?

Вона не хотіла поспішати. Ще надто добре пам’ятала, як колись кинулася у стосунки з Олексієм, не думаючи про наслідки. П’ять років вона вірила, терпіла, сподівалася. І що отримала натомість? Брехню, зради, розчарування.

А якщо все повториться? Якщо Каміль теж розіб’є їй серце?

Або ще гірше — якщо вона розіб’є серце йому?

Його захоплення не було схоже на легку забаву. Він не виглядав як хлопець, який швидко захоплюється і так само швидко забуває.

“Що, якщо я просто зачарувала його своєю недосяжністю?”

Ця думка теж не давала спокою. Можливо, Каміля вабило те, що вона не реагувала на його залицяння так, як інші дівчата?

“Зупинись, Аню, — наказала вона собі. — Це просто вечір в опері. Ніхто нікого не кличе під вінець”.

Але навіть ця думка не могла повністю заспокоїти.

Вона перевернулася на інший бік, намагаючись знайти зручну позу. У голові ще раз прокручувалася сцена в магазині: Каміль у смокінгу, його невгамовна енергія, ця грайлива, але щира усмішка…

Аня заплющила очі й тихо зітхнула.

Мабуть, доведеться просто йти на зустріч і подивитися, що з цього вийде.
 

Ранок видався метушливим. Аня намагалася зібратися з думками, заспокоїти себе — це просто похід в оперу, нічого більше. Вона навіть пожартувала подумки, що, можливо, Каміль просто хоче, щоб вона переклала для нього лібрето.

Але все одно хвилювання десь у глибині душі наростало.

На роботі теж усе було як завжди: потік туристів, сувеніри, прохання допомогти вибрати подарунок. Вона вже почала входити в робочий ритм, коли в магазин зайшов чоловік, якого важко було не помітити.

Високий, худорлявий, у довгому пальті, яке здавалося на кілька розмірів більшим за нього. Розкуйовджене волосся, круглі окуляри, що постійно сповзали на ніс, і капелюх, який він притискав до грудей, ніби боявся, що той утече.

— Доброго дня! — привіталася Аня, звично посміхаючись.

— Доброго… доброго… а може, вже й не доброго… — пробурмотів він, нервово поглядаючи навколо.

Аня внутрішньо приготувалася до будь-яких несподіванок. Такі відвідувачі часто або забували, навіщо прийшли, або починали розповідати історії, які ніяк не стосувалися сувенірів.

— Чим можу допомогти? — запитала вона, зберігаючи привітний тон.

Чоловік зітхнув так важко, ніби ніс на плечах усі проблеми цього світу.

— Я шукаю… — він раптово обернувся, потім знову нахилився ближче до Ані, — … де у вас тут сувеніри з котами?

— З котами?

— Так. Але щоб не просто коти. А щоб от… — він розвів руками, намагаючись знайти правильні слова. — Щось особливе.

Аня на мить замислилася. У них дійсно були сувеніри із зображенням котів: магніти, чашки, навіть невеличкі фігурки. Вона провела його до стелажу.

— Ось, будь ласка, у нас є кілька варіантів.

Чоловік уважно подивився, знову зітхнув, і театрально похитав головою.

— Ні-ні… це все не те.

— А що саме вам потрібно?

Він знову окинув її швидким поглядом, ніби перевіряючи, чи можна довіритися. Потім змовницьки нахилився ближче.

— Моя дружина… — він трохи затнувся, — вона… вона вважає, що в минулому житті була котом.

Аня ледве стримала здивовану усмішку.

— І мені потрібен подарунок, який би… так би мовити… підтримав її в цій думці.

Аня зробила паузу.

— Я розумію, — відповіла вона, намагаючись виглядати максимально серйозною.

Вона почала переглядати товари, намагаючись знайти щось більш незвичайне.

— О! А як щодо цього? — вона витягнула зі скриньки кулон у формі котячої лапки. — Витончений, символічний.

Чоловік узяв його в руки, пильно оглянув, а потім раптово просльозився.

— Це… це ідеально!

Аня була майже впевнена, що дружина цього чоловіка не менш ексцентрична за нього.

— Беріть, це точно їй сподобається, — сказала вона, простягаючи йому упаковку.

— Ви навіть не уявляєте, що ви зробили! — схвильовано вигукнув він, витираючи очі. — Ви врятували моє подружнє життя!

Аня засміялася:

— Ну, тоді я вважаю це місією виконаною.

Чоловік швидко розплатився, ще раз подякував і майже вибіг із магазину, міцно притискаючи коробочку до грудей.

Аня покрутила головою, сміючись про себе.

“Ось за це я і люблю свою роботу”.

Її хвилювання перед вечірньою зустріччю з Камілем трохи відступило. Адже, що б не сталося ввечері, принаймні її день вже був сповнений яскравих емоцій.

Аня хвилювалася, але не настільки, щоб дозволити цьому зіпсувати вечір. Вона прийшла трохи раніше, ніж потрібно, і тепер стояла біля входу в театр, спостерігаючи за людьми. Чоловіки в костюмах, жінки в елегантних сукнях — усі виглядали так, ніби народилися для того, щоб відвідувати оперу.

І тут з’явився Каміль.

Він, звісно, був у костюмі, але його не можна було не впізнати: він ішов занадто впевненим кроком, розмахуючи руками, і з широко відкритими очима розглядав навколо.

— Аня! — він махнув їй.

— Тихіше, ми ж біля оперного театру, — пожартувала вона.

Каміль розсміявся і підійшов ближче.

— Ти тільки поглянь на це місце! Це просто палац!

Аня усміхнулася:

— То ти тут уперше?

Він схилив голову:

— Гаразд… Зізнаюся. Я вперше в житті в опері. І поняття не маю, що тут взагалі відбувається.

Аня здивовано підняла брови:

— Тобто ти запросив мене на оперу, хоча сам у цьому нічого не тямиш?

— Саме так! — гордо підтвердив Каміль. — Бо ти мені подобаєшся, а не тому, що я фанат опери.

Аня на мить розгубилася, але потім зітхнула і кивнула:

— Добре. Я допоможу тобі не загубитися у світі високого мистецтва.

Вони увійшли всередину, і Каміль продовжував поводитися як дитина в магазині іграшок. Він розглядав усе навколо — люстри, розписані стелі, оксамитові сидіння.