Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Бібліотека вражала своєю величчю. Тут зберігалися мільйони — ні, мільярди книг. Височенні дерев’яні полиці тягнулися аж до стелі, приховуючи в собі підручники, фоліанти, давні сувої та забуті романи. На масивних канделябрах мерехтіли свічки, відкидаючи танцюючі тіні на кам’яні стіни, а з вікон лилося м’яке сонячне світло. У повітрі витав запах старого паперу, чорнила й пилу часу. Деякі учні мовчки читали, інші — нишпорили поміж полицями у пошуках істини.

Сояна йшла вузькими проходами, зачарована. Вона вдихала запах книг, ніби він міг подарувати спокій її думкам. Раптом вона опинилася перед невеличкими дверима збоку від основного залу. І саме в ту мить вони прочинилися, й на порозі з’явився чоловік.

З першого погляду було зрозуміло — він не смертний. Його волосся було коротшим, ніж у більшості присутніх, доходило лише до вух і чола. Одяг — урочистий, майже ритуальний, а в руках він тримав кілька товстих книг. Його очі, кольору світлого бурштину, світилися м’яким світлом.

— Хто ти, дівчино? — промовив він оксамитовим, але глибоким голосом.

— Я... я Сояна, з земель Каріду, — відповіла вона, трохи розгублено.

— Точно, зрозуміло, — усміхнувся він і ввічливо вклонився.

Сояна, трохи ніяковіючи, повторила поклон — і це викликало в нього ще теплішу усмішку.

— Я — писар Імлір.
— Наставник Палацу Знань... і Академії Внутрішньої Сили, — швидко додала вона.

Його очі весело заблистіли.

— Вражаюче! Так, саме так. Я викладаю арифметику й історію. Ми з тобою зустрічатимемось дуже часто. Ти вже маєш кімнату?

— Перепрошую?.. — перепитала дівчина.

— Де ти збираєшся жити? — уточнив Імлір з усмішкою.

— А, точно… — Сояна ляснула себе по чолу.

— Тихіше, — засміявся він. — Ходімо. Запишу тебе в списки учнів, владнаємо деякі формальності, а потім покажу Обитель юних здобувачів знань.

Він показав рукою вперед, і Сояна, повторивши його жест, побігла за ним дрібними кроками. Порівняно з Імліром вона здавалася зовсім малою. Минувши кілька коридорів і сходових клітин, вони зупинилися біля дверей з номером сім.

Сояна глибоко вдихнула і відчинила їх. У голові калатали думки: "А якщо вони вже дружать, а я — ні? Якщо сміятимуться з мене?"

Усі присутні в кімнаті дівчата підвели погляди на новеньку. Одна мала вогняно-руде волосся, сиділа на ліжку біля вікна. Інша — коротке чорне волосся і зухвалий погляд. Вони обидві враз ожили й привітно усміхнулися.

— Привіт! Я — Трояш, Дух Помаранчевої Троянди, — озвалася руденька і схопилась на ноги, підбігши до Сояни вона схопила її під руку і звела її до кімнати ногою зачинивши двері.

— А я Сояна, — несміливо відповіла дівчина.

— Я — Ніра, Дух Кішки. Ти... смертна?

— Ні, ще ні. Я поки що не маю Сутності. Раніше була Червоною Трояндою.

— О! Ми схожі! — вигукнула Трояш.

— Та тихо ти! — перебила її Ніра. — Була — це одне. А зараз? Що змінилося?

— Це довга історія... — зніяковіла Сояна.

— Зрозуміло. До речі, в нас має бути ще одна сусідка. Як думаєте, вона прийде?

— А хіба хтось може не прийти?

— Не знаю. А ти, Сояно, маєш духовного наставника?

— Це що таке? — здивувалася вона.

— Це той, хто тренує твої духовні сили. У мене, наприклад, Корішо, — пояснила Трояш.

— У тебе той старий буркотун? О ні, не пощастило! — закотила очі Ніра. — У мене — красень Імлір.

Сояна не змогла не усміхнутись.

— Духовні наставники — це ті, хто проводить з тобою найбільше часу під час навчання. Їхня сила частково переходить до тебе, — пояснила Ніра.

— Звідки ви стільки всього знаєте? — запитала Сояна.

— Ми вже другий рік тут, — гордо відповіла Троянда. — До речі, ви бачили того нового вчителя? Сьогодні зранку з’явився. Кажуть, він — високий Дух. Але виглядає як небожитель! Я б хотіла бути його ученицею…

— Може ти станеш, — підморгнула Ніра і штовхнула Сояну ліктем.

— Та ну тебе! — розсміялася Сояна, вперше почуваючись частиною чогось нового.

Після того, як Сояна розпакувала свої речі, дівчата ще трохи потеревенили — і Трояш, повна енергії, запропонувала показати новій подрузі територію. Сояна вагалася лише мить — серце її було переповнене радістю, що хтось прийняв її так швидко, без зайвих питань і упереджень.

– Ходімо, поки сонце ще високо! – вигукнула Трояш, уже відчиняючи двері.

– Тільки не веди нас знову на поле з Круками! – закотила очі Ніра, але усмішка грала на її вустах. Вона вже звикла до бурхливої натури своєї рудоволосої сусідки.