Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія

Машина їхала мовчки. За вікном миготіли знайомі пейзажі, які здавались мені чужими — так само, як і моє нове життя. Я сиділа біля нього — чоловіка, який змусив мого батька зламати слово, мати опустити очі, а мене — попрощатися з собою.

Я дивилась у вікно і мовчки плакала. Кожна сльоза палала на щоці, але я не змахувала їх — це був єдиний мій опір. Єдиний мій крик.
Карім сидів поруч, мовчазний, але я бачила краєм ока: він час від часу кидав на мене погляд. У ньому не було жалю. Але й не було холодності. Радше — спокій і задоволення. Він був щасливий, бо я сиділа поряд і не кричала.

Карім

Її мовчання не дратувало — воно мене заспокоювало. А ще більше — захоплювало. Я думав, вона буде битися, кричати, благати. Але вона мовчала. Дивилася у вікно, вся в сльозах, така крихка, але водночас сильна.
У мені все кипіло. Я знову і знову згадував її погляд, коли вона вийшла з кімнати. І тепер вона була тут. Біля мене. І це була лише перша година з нашого життя.

---

Майже через годину ми зупинилися перед моїм маєтком. Алія враз підняла голову й завмерла.

Алія

Маєток переді мною був, як з казки: три поверхи, білосніжні колони, балкони, мозаїчні вікна, фонтани на подвір’ї… Але вся ця розкіш була нестерпною. Бо це було не місце мрії — це була моя в’язниця.
— Прошу, — голос Каріма зламав тишу. Він відчинив мені двері. — Це твій новий дім.

Я не відповіла. Лише кивнула, ледве пересуваючи ноги.

Усередині було ще розкішніше. Мармурова підлога, візерунчасті стелі, аромат дорогих парфумів і тиша, яка огортала все.

— Фара, покажи їй кімнату, — звернувся Карім до молодої жінки в строгій уніформі.

Алія

Фара була теплою. В її очах не було зверхності — лише співчуття. Вона провела мене широкими коридорами до кімнати на другому поверсі.
Я увійшла — і знову застигла. Світла кімната з великим вікном, шовковими шторами, гардеробною, ванною з золотими кранами… Це було краще за всі готелі, в яких ми коли-небудь зупинялись із сім’єю.

— Вам тут сподобається, пані, — лагідно сказала Фара. — Якщо що — я поряд. Мене звати Фара. І... ви не самі.

Її слова були, мов ковток повітря. Я подякувала і лишилася на самоті. Лягла на ліжко і втупилась у стелю, мов намагаючись знайти відповідь, де почався мій сон і коли він став кошмаром.

Через деякий час Фара знову постукала.

— Пан Карім просить вас на вечерю.

Моє серце знову пішло у п’яти. Але я глибоко вдихнула, випросталась перед дзеркалом і вийшла. Усе ще в розпачі, але вже з внутрішнім рішенням: я не дам себе зламати так легко.