Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

заїзді й у кожному трактирі зажадати свіжого коня — і біда тим, хто б йому відмовив. Зрозуміло, гонець залишав власного коня, а нового брав під розписку — власник міг звернутися до старости й отримати компенсацію. Але із тим бувало по всякому. Тому на гінця завжди дивилися нелюб’язно і з острахом — зажадає чи не зажадає? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дітей, які чіплялися у засідланого улюбленця і товариша по іграх, коли того виводили зі стайні, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблідлі від відчуття несправедливості й безсилля.

— Свіжого коня мені не треба, — сказав він жорстко. Здалося йому, що господар зітхнув із полегшенням.

— Поїм, бо на шляху — зголоднів я, — додав гонець. — Є що в горнятку?

— Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.

Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.

— Поїм та поїду, — вирішив. — Місяць у повні, а шлях рівний.

— Ваша воля.

Суп, що йому налили, був водянистий і без смаку, але гонець не зважав на такі дріб’язки. Смакував він удома куховарство дружини, а на шляху їв, що давали. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубілих від вуздечки.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підвів голову, засичав.

— Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка — набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.

— Куди дорога веде?

— Куди королівська воля пожене, — холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.

Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.

— Королівська воля, — сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, — напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?

— А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?

— Я ніхто, — біловолосий усміхнувся паскудно. — Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.

На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну — але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.

— Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

— Розумію, — кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

— Тоді відпочивай, — сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. — Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося — не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

— Вітаю мосьпанство, — корчмар відкашлявся. — Чим можу служити?

— Горілкою, — сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. — Ковтнеш, Професоре?

— Позитивно охоче, — погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. — Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

— Мосьпане господарю, — відізвався раптом той, в окулярах. — Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?

— Туди багацько хто їде, — буркнув господар.

— Інкримінованих дам, — сказав без поспіху очкарик, — не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

— Ні, — випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. — Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

— Гонець?

Аплегатт кивнув.

— Звідки й куди?

— Звідки й куди королівська воля пожене.

— Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

— Ні.

— Щось швидко ти заперечуєш, — гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. — І не здається мені, щоб ти сильно згадував.

— Облиш, Гаймо, — махнув рукою очкарик. — Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?

— Анхор.

— До Горс Велену яка дистанція?

— Га?

— Скільки миль?

— Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…

— Кінно?

— Колесно.

— Гей, — упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. — Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…

Очкарик також визирнув на подвір’я, й обличчя його раптом скорчилося.

— Так, — просичав. — Це позитивно він. Пощастило нам.

— Почекаємо, поки зайде?

— Він не зайде. Бачив наших коней.

— Знає, що ми…

— Замовкни, Яксо. Він щось говорить.

— Маєте вибір, — пролунав з подвір’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт відразу упізнав. — Один із вас вийде й скаже мені, хто вас найняв. Тоді поїдете без клопотів. Або ви вийдете всі втрьох. Чекаю.

— Сучий сину… — гарикнув чорноволосий. — Знає. Що робимо?

Очкарик повільним рухом відставив чарку на шинквас.

— Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двійко інших також оголили клинки. Господар відкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його під холодним поглядом з-над синіх окулярів.

— Сидіти тут усім, — просичав очкарик. — І ні мур-мур мені. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопці, з фартом. Виходимо.

Почалося відразу, як вийшли. Крики, тупіт ніг, брязкіт зброї. А