Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Господар побілів, жінка із кругами під очима скрикнула глухо, обіруч притискаючи сосунчика до грудей. Кіт на запічку скочив на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст його наїжачився, наче щітка. Аплегатт швидко відсунувся із стільцем у куток. Корд тримав на колінах, але не витягав його із піхов.

З подвір’я — знову стукіт ніг об дошки, свист і брязкіт клинків.

— Ах ти… — крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закінчився мерзотним словом, було більше розпачу, аніж люті. — Ти…

Свист клинка. Й відразу після того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повітря на шматки. Стукіт, наче на дошки впав мішок із зерном. Від конов’язі стукіт копит, іржання переляканих коней.

По дошках знову стукіт, важкі, швидкі кроки людини, що біжить. Жінка із сосунчиком притулилася до чоловіка, господар втиснувся спиною у стіну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю під столом. Людина, яка бігла, прямувала просто до заїзду, було зрозуміло, що за мить вона стане в дверях. Але раніше, ніж він став у дверях, прошипів клинок.

Чоловік закричав, а зразу після того вкотився усередину. Здавалося, що впаде на порозі, але не впав. Ступив кілька невпевнених, повільних кроків і тільки тоді важко впав на середину кімнати, збиваючи куряву, що зібралася у шпарках підлоги. Впав обличчям донизу, безвладно, на руки й підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стукотом упали на дошки, потовклися на синю кашу. З-під нерухомого тіла почала розливатися темна, лискуча калюжа.

Ніхто не рухався. І не крикнув.

До залу увійшов біловолосий.

Меч, який він тримав у руці, вміло сунув у піхви на спині. Наблизився до шинквасу, навіть погляд не кинувши на труп, що лежав на підлозі. Господар скорчився.

— Недобрі люди… — сказав хрипко біловолосий. — Недобрі люди померли. Коли прийде бейліф, може виявитися, що за їхні голови була винагорода. Нехай зробить із нею те, що вважатиме за необхідне.

Господар квапливо покивав.

— Може також статися, — продовжив за мить біловолосий, — що про долю цих недобрих людей стануть розпитувати їхні друзі чи поплічники. Тим скажи, що покусав їх Вовк. Білий Вовк. І додай, щоб частіше озиралися. Одного дня вони озирнуться і побачать Вовка.

Коли через три дні Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добряче за північ. Розлючений, бо затримався біля рову й зірвав горло — варта безбожно спала й зволікала із відкриттям воріт. Він лаяв їх і матюкав сумлінно, до сухої нитки й до третього покоління включно. Пізніше із задоволенням прислухався, як розбуджений командир варти навішує нові епітети, які він сам надав матерям, бабцям і прабабцям кнехтів. Вочевидь про те, щоб дістатися до короля Візіміра вночі, не можна було навіть марити. Його це, зрештою, влаштовувало підодило — вважав, що виспиться до утрені, до ранішнього дзвону. Помилявся. Замість вказати йому місце відпочинку, його без зволікання доставили в кордегардію. У кімнаті чекав на нього не градодержець, а той другий, товстий. Аплегатт знав його — був то Дійкстра, повірений короля Реданії. Дійкстра — гонець про те знав — був уповноважений вислуховувати відомості, призначені виключно для вух короля. Аплегатт вручив йому листи.

— Усне послання маєш?

— Маю, пане.

— Кажи.

— Демавенд до Візіміра, — процитував Аплегатт, прикривши очі. — Перше: ряжені готові на другу ніч після липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: з’їзду мудралів на Танедді власною присутністю не вшаную і тобі те саме раджу. Третє: Левеня мертве.

Дійкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стіл.

— Ось тобі листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки йому, нікому іншому. Нікому, зрозумів?

— Зрозумів, пане.

— Звістка така: Візімір до Демавенда. Перевдягнених необхідно притримати. Хтось зрадив. Пломінь зібрав армію у Дол Анґра й тільки чекає приводу. Повтори.

Аплегатт повторив.

— Добре, — кивнув Дійкстра. — Вирушиш, щойно сонце зійде.

— Я п’ять днів на тракті, вельможний пане, — гонець потер сідниці. — Поспати б хоча до полудня… Дозволите?

— А твій король, Демавенд, спить зараз вночі? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкірки, хлопче. Поїсти тобі дадуть, потім — трохи розігни кості в сіні. А перед сонечком — вирушай. Я наказав дати тобі чистокровного жеребчика, побачиш — несе, наче вихор. І не кривися. На тобі ще капшук з екстра-премією, щоб ти не говорив, що Візімір — скупердяй.

— Дякую, пане.

— Коли будеш у лісах над Понтаром, стережися. Бачили там білок. Та й звичайних розбійників там не бракує.

— О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…

— Що бачив?

Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.

— Професор… — сказав у замисленні. — Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?

— Що кажете, пане?

— Неважливо, — Дійкстра підвів голову. — Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку — у путь.

Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.

— Gar’ean, — просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. — En Dh’oine aen evall a stráede!

Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.

— Que suecc’s?

— Вершник на дорозі.

— Один? — Яевінн підняв лук і колчан. — Кайрбре? Тільки один?

— Один. Наближається.

— То візьмемо його. На одного д’ойне менше.

— Заспокойся! — Торувіель схопила його за рукав. — Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?

— Саме так. Посунься.

— Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!

— По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.

— Той вершник вже далеко, — сказав з дерева Кайрбре. — Замість патякати, треба було стріляти.