Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

* * *

Вітер люто завив, зашарпав волоті трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду й у високій кропиві. Хмари прокотилися через колесо місяця, на мить освітивши величезну фортецю, заливаючи блідим, тріпотливим від тіней блиском рів і залишки муру, відкриваючи купи черепів, що шкірили поламані зуби, дивлячись у ніщо чорними дірами очних ямок. Цірі тихо писнула й накрила голову плащем відьмака.

Кобила, підштурхнута п’ятками, обережно переступила купу цегли, увійшла під зламану аркаду. Підкови, видзвонюючи по кам’яних плитах, пробуджували серед мурів примарні відлуння, заглушені виючим вітром. Цірі тряслася, учепившись пальцями в гриву.

— Боюся, — прошепотіла вона.

— Немає чого боятися, — відповів відьмак, кладучи долоню їй на плече. — В усьому світі важко знайти безпечніше місце. Це — Каер Морен, Відьмаче Оселище. Тут колись був красивий замок. Давно.

Вона не відповіла, низько схилила голову. Кобила Відьмака, яку звали Плітка, стиха форкнула, наче й сама хотіла її заспокоїти.

Вони занурилися у темну безодню, у довгий безкінечний чорний тунель серед колон й аркад. Плітка ступала впевнено й охоче, не зважаючи на непроглядну темряву, жваво видзвонювала підковами по каменю.

Перед ними, в кінці тунелю, раптом загорілася червоним рівна вертикальна лінія. Росла й розширювалася, перетворившись на двері, з-за яких било сяйво, миготливий відблиск скіпок, заткнутих у залізні ухвати на стінах. У дверях постала чорна, розмазана у сяйві постать.

— Хто? — Цірі почула злий металевий голос, що бринів, наче гавкання собаки. — Ґеральте?

— Так, Ескелю. Це я.

— Входь.

Відьмак зійшов, зняв Цірі з сідла, поставив на землю, тицьнув у руки вузлик, який вона судомно обхопила обіруч, жаліючи, що він занадто малий, щоб могла вона заховатися за ним уся.

— Зачекай тут із Ескелем, — сказав відьмак. — Я відведу Плітку до стайні.

— Ходи до світла, малий, — гарикнув чоловік, названий Ескелем. — Не стій у темряві.

Цірі глянула вгору, на його обличчя, і ледве стримала крик жаху. Це була не людина. Хоча стояла на двох ногах, хоча пахла потом і димом, хоча носила нормальну людську одежу, це була не людина. «У жодної людини, — подумала вона, — не може бути такого обличчя».

— Ну, чого чекаєш? — повторив Ескель.

Вона не ворухнулася. Із темряви чула стукіт підків Плітки, той віддалявся. Щось м’яке й пискуче пробігло по її нозі. Вона підскочила.

— Не стій у темряві, малюк, бо ці щури й людину покусають.

Цірі, притискаючи вузлик, швидко пішла в бік світла. Щури з писком розбігалися з-під її ніг. Ескель схилився, відібрав її вузлик, зняв капюшон.

— Зараза, — буркнув. — Дівчинка. Тільки цього нам і бракувало.

Вона глянула на нього, перелякана. Ескель посміхнувся.

Вона, утім, побачила, що він — людина, що має цілком нормальне людське обличчя, от тільки знівечене довгим бридким напівкруглим шрамом, що біг від кутика рота через усю щоку аж до вуха.

— Якщо ти вже тут, то вітаю в Каер Морені, — сказав він. — Як тебе звуть?

— Цірі, — відповів за неї Ґеральт, безшелесно випірнаючи з темряви.

Ескель обернувся. Раптом, швидко, без слова, обидва відьмаки впали один одному в обійми, міцно, твердо сплелися руками. На одну коротку мить.

— Живеш, Вовче.

— Живу.

— Ну, добре. — Ескель вийняв із рогача скіпку. — Ходімо. Я зачиняю внутрішні ворота, бо тепло втікає.

Вони пішли коридором. Щури були й тут, бігали попід стінами, попискували з безодні темних бокових проходів, відскакували від тремтливого кола світла, що його відкидав факел. Цірі дріботіла швиденько, намагаючись підлаштуватися під кроки чоловіка.

— Хто зимує, Ескелю? Окрім Весеміра?

— Ламберт і Коен.

Вони зійшли сходами вниз — слизькими, прямовисними. Внизу видно було відблиск світла. Цірі почула голоси, відчула запах диму.

Зала була величезна, залита світлом із великого каміна, що гудів полум’ям. Центр її займав чималий важкий стіл. Біля столу могло б сісти щонайменше з десяток людей. Сиділо троє. Троє людей. «Троє відьмаків», — поправилася Цірі подумки. Вона бачила лише обриси на тлі жару каміна.

— Вітаю, Вовче. Ми на тебе чекали.

— Вітаю, Весеміре. Вітаю, хлопці. Добре бути знову вдома.

— І кого ти до нас привів?

Ґеральт мить мовчав, потім поклав руку на плече Цірі, легенько підштовхнув її уперед. Вона йшла незграбно, невпевнено, зіщулившись і згорбившись, похиливши голову.

«Боюся, — подумала вона. — Я дуже боюся. Коли Ґеральт мене відшукав і забрав із собою, я думала, що страх уже не повернеться, що це вже минуло… Й оце, замість дому, я у страшному, темному, зруйнованому замчиську, повному щурів і кошмарних відлунь… Знову стою перед червоною стіною вогню. Бачу грізні чорні постаті, бачу втуплені в мене злі, несамовито блискучі очі…»

— Хто ця дитина, Вовче? Хто ця дівчинка?

— Вона моє… — Ґеральт раптом замовчав.

Вона відчула на плечах його міцні, тверді долоні. І раптом страх зник. Пропав безслідно. Червоне ревуче полум’я давало тепло. Тільки тепло. Чорні фігури були фігурами друзів. Опікунів. Блискучі очі виражали цікавість. Турботу. Й занепокоєння…

Долоні Ґеральта стиснулися на її плечах.

— Вона наше призначення.

Насправді, не маєш ти нічого огиднішого за монстрів оних, натурі супротивних, відьмаками званих, бо є вони плодами мерзенного чарування та диявольства. Є то лотри без чесноти, сумління і совісті, воістину створіння пекельні, лише до вбивства придатні. Не маєш ти для таких, як вони, серед поштивих людей місця.

А оний Каер Морен, де ті безчесні гніздяться, де огидні свої практики вершать, мусить бути з обличчя землі стертий, і слід по ньому сіллю та селітрою слід засипати.

Анонім.

Монструм, альбо Відьмака описання

Нетерпимість і забобони завжди були притаманні дурнуватим людям у поспільстві й ніколи, як вважаю, з ґрунту викоринені не будуть, бо настільки ж вічні вони, як сама дурість. Там, де нині випинаються гори, будуть колись моря, там, де нині є хвилі моря, будуть колись пустелі. А дурість залишиться дурістю.

Нікодем де Боот.

Медитації про життя, щастя і благополуччя

Розділ 2

Трісс Мерігольд хухнула на замерзлі руки, поворушила пальцями й промимрила чародійську формулу. Кінь її, буланий мерин, одразу ж відреагував на закляття, форкнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку оком, що сльозилося від холоду й вітру.

— Маєш два виходи, старий, — сказала Трісс, натягаючи рукавички. — Або ти призвичаїшся до магії, або я продам тебе хлопам під плуг.

Мерин застриг вухами, дихнув парою з ніздрів і слухняно рушив униз лісистим схилом. Чародійка нахилилася у сідлі, намагаючись уникнути шмагання укритих інеєм