Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— А навіщо нам ключ? Ми й без ключа… — Тетянка зарозуміло задерла голову, але Ірка відразу ж тицьнула її кулаком у спину, і подруга осіклася. Секунду подумала й, погоджуючись, кивнула: — Правильно, нам потрібен ключ. Для конспірації,— прошепотіла вона Ірці.

Та важко зітхнула. Не награлася ще Тетянка, будь-яке замовляння — радість, навіть на відкриття замків, яке доводиться на власній крові робити. Нічого, ось поколе собі пальці до живого м’яса — перестане від ключів відмовлятися. Ірка взяла пластиковий прямокутничок.

— Усі двері відмикає? А у вашого компаньйона такий був? — тихо спитала вона Іващенка.

— Аякже. Один у нього, один у мене, а це третій, запасний.

— Добре, годі тут базікати, — процідив Серьога і, човгаючи розтоптаними літніми туфлями, посунув до дверей. — Ходімо.

Друзі рушили за ним і пройшли в коридор, повз секретарку, що вся аж згорала від цікавості. Потім Ірка нерішуче спинилася. Юна відьма зовсім не уявляла, що робити далі. Вона категорично не вірила, що можна ось так от узяти й заробити шалену суму в півмільйона доларів. Але друзі твердо вирішили не відмовлятися від грошей, та й самій Ірці не хотілося відчувати себе матусиною донечкою, що все життя чекає, як гроші самі собою впадуть їй на голову. Вона роззирнулася навсібіч, розгублено прикидаючи, що тут, у цій корпорації, могло б допомогти їм у пошуках зниклих мільйонів.

— Значить так, Серього… — почала вона.

— Для кого Серьога, а для вас, дрібното, шановний Сергій Петрович, — відрізав пацан.

— Цікаво, ким шанований? — миттю обурився Богдан.

— Кого-кого, а тебе я вже точно навчу мене поважати. Гадаєте, якщо генеральний наказав, то я, дорослий дядько, дозволю різним там дітлахам собою командувати?! — грізно прогарчав Серьога. Точніше спробував прогарчати, бо голос у нього знову зірвався й останню фразу він майже провищав. Як цуценя, якому наступили на лапу.

Тетянка захихотіла:

— Тобі скільки років, дорослий дядьку? У десятому класі, мабуть? Або до одинадцятого перейшов?

— Я студент! — ображено схопився Серьога. — Перший курс! — І вже тихіше додав: — Вступив цього року… Тут у комп’ютерному відділку підробляю, молодшим програмістом, між іншим! Нав’язалися на мою голову, то слухайтесь! Швиденько розбилися на пари…

— Усі троє? — невинно поцікавилась Тетянка. Ірка відчула, що починає заводитись. Серьожині амбіції були зовсім недоречними й невчасними, а тут іще й Тетянка вирішила поприколюватись. До того ж, саме тоді, коли треба думати, як виконати замовлення Іващенка. Якщо вже вони за це взялися.

Серьога тим часом так розізлився, що аж щоки роздулися, обертаючи його на цілком сучасного, у джинсах і майці, сеньйора Помідора.

— Розумувати вдома будеш, — гаркнув він до Тетянки. — Я сказав, пошикувалися! — Він трохи подумав і додав: — Потилиця до потилиці. Чого стала, шикуйся за ним! — І він штурхнув Тетянку, змушуючи її стати за Богданом. — А тобі що, особливе запрошення потрібне? — звернувся він до Ірки. — Марш на своє місце! А ключ сюди давай, це тобі не іграшка!

Ірчине обурення сягнуло межі. Усе пасувало одне до одного: обіцяні величезні гроші, які не стільки вабили, скільки лякали її, чаклунське розслідування, що до нього не зрозуміло, з якого боку підступитися, і від якого її друзі аж ніяк не хотіли відмовлятись. А тут іще бозна-звідки взявся цей першокласник, тобто першокурсник, та ще й командувати намагається! Набрид!

Саме цієї миті Серьога, розуміючи, що Ірка не поспішає віддавати йому універсальний ключ, простягнув руку, збираючись просто-напросто витягти пластиковий прямокутник у дівчиська з кишені.

Ірчині очі знову перестали розрізняти кольори, немовби в ній, як у телевізорі, відключився тумблер кольоровості й залишились тільки білий і чорний кольори. Проте весь навколишній світ набув незвичайної виразності — Ірка бачила кожну найдрібнішу цяточку на стіні, кожну вибоїнку в підлозі. Тисячі нових, раніше ніколи не чутих звуків заполонили її слух, а рухи набули неймовірної швидкості. Їй здавалося, що Серьожина рука рухається невимовно повільно. Проте хвиля шаленого гніву охопила її майже миттєво, сповняючи рот клейкою гіркою слиною.

— Ти що, здурів? Будеш у мене по кишенях лазити? — гаркнула Ірка.

Обома руками вона з усієї сили штовхнула Серьогу до стінки. Відразу ж відскочила, побоюючись опору: він хоч і придуркуватий, але все-таки доволі великий. Ірка так і лишилася стояти, обома руками притиснувши невдаху-програміста до пластикової панелі коридору. Повільно поставивши передню лапу на горло людині, вона з цікавістю слухала, як та захрипіла. У Серьоги під кадиком з’явилася доволі велика, дуже красива крапля, вона наливалася, немов ягода соком, і нарешті, зірвавшись, скотилася вниз, у ямочку ключиці, й розпливлася по футболці.

Кров… — якось немов не про себе, а про когось чужого, подумав Серьога й опустив очі вниз, де велика лапа, впиваючись пазурами, повільно занурювалася в людське горло. Між іншим, у його горло.

Обличчя Серьоги, яке в Ірчиному некольоровому світі й так виглядало блідим, зблідло ще дужче й набуло трупного відтінку. Очі були розплющені так широко, немовби хотіли вистрибнути з очниць, подалі від цього нестерпного видовища. Губи заплямкали. Серьога хотів закричати, але не міг. Не мав голосу.

Що могло його так налякати? Ірка зиркнула на свою руку — і отетеріла. Бо зрозуміла — що! Відьма відчула, як під тонкою Серьожиною шкірою злякано тріпотить жилка. Та й сама тремтить, так само злякано. На мить у неї промайнула надія, що ці ось пазурі, зовсім не її рука, а чиясь чужа, чия завгодно, аби тільки не її! Але надія була марною. Кожен кіготь був прикрашений малюнком в японському стилі, зроблений гелевою ручкою.

— Ти… Пусти… Пусти!!! — голос нарешті повернувся до Серьоги, він відчайдушно загорлав і смикнувся, ледь не розпоровши собі горлянку об Ірчині кігті.

На щастя молодшого програміста, дівчинка встигла розтиснути пальці. Її наманікюрені кігті зблиснули в білуватому світлі коридорних ламп. Відьма сховала руки за спину…

Тремтячи, Серьога відскочив геть, наштовхнувся на Богдана… Хлопчак миттю штурхнув його на Тетянку.

— Таки справді здурів! Ти чого стрибаєш?!! — гаркнула Тетянка, коли очманілий від страху хлопець сліпо наткнувся на неї. І злякано змовкла.

Шия й підборіддя студента були немов у червоній хустці. Тонка ниточка крові сповзла на груди й ковзнула за комір сорочки…

— Я помираю! Я