Читати книгу - "Таємничий острів"

Ураган 1865 року. – Крики в повітрі. – Повітряна куля. – Прорвана оболонка. – Лише розбурхане море навколо. – П’ятеро пасажирів. – Що відбувалося в гондолі. – Земля на обрії. – Розв’язка.

– Ми піднімаємося?

– Ні, навпаки, опускаємося!

– Ще гірше, містере Сміт, ми падаємо!

– Скидайте баласт!

– Уже останній мішок скинули!

– Чи піднялася куля?

– Ні!

– Мені здається чи я справді чую плюскіт хвиль?

– Так, до води не більше п’ятисот футів.

Нараз владний голос скомандував:

– Усе важке – за борт!

Такі слова лунали над безкраїми просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.

Жахливий норд-ост, що здійнявся того року під час весняного рівнодення, не вщухав понад тиждень. Ураган накоїв лиха в Америці, Європі та Азії. Покривши зону між тридцять п’ятим градусом північної широти та сороковим південної, він завдав величезної шкоди скрізь: викорчовував цілі ліси, руйнував міста, виганяв з берегів річки. Сотні викинутих на берег суден, спустошені поля, тисячі людських жертв – ось лише окремі наслідки цього урагану.

Саме тоді серед хмар зі швидкістю дев’яносто миль на годину мчала підхоплена бурею повітряна куля. У її гондолі було п’ятеро пасажирів. Очевидно, аеростат вирушив у політ іще до початку урагану з якихось дуже далеких країв.

Густий туман, що здіймався над океаном, був такий щільний, що повітроплавці не могли відрізнити день від ночі, тим паче не мали змоги визначити відстань, яку здолала куля, відколи вони знялися в повітря.

Жодного променя світла чи то відгуку від людей на землі, ані гуркоту бурхливого океану не могло долинути до пасажирів у гондолі, поки вони летіли у верхніх шарах атмосфери. Лише під час стрімкого зниження розбурханий океан своїм ревінням попередив про небезпеку, яка чигає на них.

Ніч минула у тривожному хвилюванні, яке було б смертельним, якби повітроплавці виявилися менш мужніми людьми. Та ось знову настав день. Ураган ніби почав ущухати. Хмари помітно порідшали й піднялися у верхні шари атмосфери. Вітер змінився з ураганного на, як кажуть моряки, дуже свіжий, тобто швидкість переміщення повітряних потоків зменшилася вдвічі. На одинадцяту годину нижні шари повітря стали майже безхмарними – нарешті мандрівникам відкрився обрій.

Тим часом куля знов почала знижуватися, повільно, але неухильно. Від витоку газу вона стискалася, а її оболонка з круглої перетворювалася на довгасту, схожу на яйце. Було очевидно, що утримати кулю в повітрі не вдасться, адже газу замало. Отже, на всіх пасажирів чекала неминуча загибель…

Становище повітроплавців справді було жахливим! Вони більше не керували польотом аеростата. Усі їхні спроби зарадити лихові виявилися марними. Із пошкодженої оболонки стрімко витікав газ, його ставало дедалі менше, тож уникнути падіння було неможливо.

О першій годині пополудні куля летіла над простором океану на висоті лише шестисот футів. Мандрівники були, вочевидь, людьми рішучими, мужніми і звиклими дивитися смерті у вічі. Жодного слова нарікання чи страху за себе не зірвалося з їхніх вуст. Вони готові були боротися до останнього подиху і як могли відтягували падіння аеростата в морську безодню.

О другій годині, коли аеростат линув у повітрі на висоті лише чотирьохсот футів над поверхнею океану, у гондолі пролунало:

– Чи все викинуто?

– Ні! Залишилися ще гроші, десять тисяч франків золотом.

Важкий мішок тієї ж миті полетів у воду.

– Чи піднялася куля?

– Трохи. Але вона незабаром знову знизиться.

– Що іще можна викинути?

– Нічого!

– А гондола? Кидаймо в море гондолу! Усі чіпляйтеся за сітку!

Канати, що підтримували вже порожню гондолу, схожу на звичайний плетений з лози кошик, миттю перерубали, і куля одразу підстрибнула на дві тисячі футів угору. П’ятеро пасажирів видерлися на обруч кулі й повисли на аеростаті, вчепившись за сітку.

Утім, протримавшись кілька хвилин у верхніх шарах атмосфери, куля знову почала опускатися. Газ витікав крізь проріху в оболонці, й зарадити цьому не було змоги. Тепер повітроплавців міг урятувати тільки щасливий випадок.

О четвертій годині куля знов була на відстані п’ятисот футів від води. Гучно загавкав собака інженера Сміта. Мандрівники взяли пса з собою в повітряні мандри. Зараз він висів поруч зі своїм господарем у плетиві сітки.

– Топ щось побачив! – крикнув Сміт.

Майже одразу хтось вигукнув:

– Земля! Земля!

Уже за півгодини рятівний берег був на відстані всього однієї милі. Тим часом куля, що помітно зменшилася в об’ємі й зморщилася, зберегла жалюгідні залишки газу тільки у верхній своїй частині. Люди, що висіли на її сітці, ставали непосильним тягарем для аеростата. Тепер його майже порожня сплющена оболонка вигнулася вітрилом, попутний вітер наповнив її й погнав кулю вперед біля самої води, перетворивши її на корабель. Здавалося, порятунок можливий…

Та за два кабельтових від берега з кількох грудей одночасно вирвався вигук жаху. Куля, що вже, здавалося, остаточно втратила здатність підніматися, підхльоснута ударом величезної хвилі, несподівано знову підстрибнула вгору. Наче воднораз позбувшись частини свого вантажу, вона рвучко здійнялася на тисячу п’ятсот футів і там потрапила в повітряний потік, який поніс її майже паралельно до землі. Уже за дві хвилини куля, нарешті, впала на суходолі.

Приземлившись у такий дивний спосіб, мандрівники передусім допомогли одне одному виплутатися з сітки. У гондолі було п’ять пасажирів і собака, але до берега дісталися тільки четверо з них. Усі вони враз подумали про п’ятого свого супутника й в один голос вигукнули:

– Може, він добереться до землі уплав?! Порятуймо його! Порятуймо його!

Випадок часів війни на американському континенті. – Інженер Сайрус Сміт. – Ґедеон Спілет. – Негр Наб. – Моряк Пенкроф. – Юний Герберт. – Несподівана пропозиція. – Побачення о 10-й вечора. – Відліт у негоду.

Люди, яких ураган викинув на цю невідому землю, не були ані професійними повітроплавцями, ані спортсменами. Вони – військовополонені, що наважилися втекти з полону за незвичайних обставин. Сотню разів вони ризикували життям, сотню разів пошкоджена повітряна куля ледь не скидала їх у безодню! Але небо зберегло їх для іншої, дивовижної, долі.

20 березня 1865 року вони покинули Річмонд, обложений військами генерала Уліса Ґранта. Уже через п’ять днів утікачі перебували за сім тисяч миль від столиці штату Віргінія – головної фортеці сепаратистів у жахливій війні між Північчю і Півднем, що розгорілася на американському континенті.

У лютому 1865 року, під час однієї з безуспішних спроб генерала Ґранта захопити Річмонд, кілька офіцерів його армії потрапили в полон до сепаратистів. Серед них опинився й інженер Сайрус Сміт.

Про нього, уродженця Массачусетса, слід сказати, що він був не тільки інженером, а й відомим ученим. Коли почалася війна, уряд Сполучених Штатів доручив йому керувати залізницями, що на той час набули важливого стратегічного значення.

Типовий виходець із північноамериканських штатів, сухорлявий, маслакуватий, з легкою сивиною, що вже пробивалася у волоссі й коротко підстрижених вусах, на вигляд років сорока п’яти, Сайрус Сміт був одним із тих інженерів, які розпочали свою кар’єру з роботи молотом і кайлом, подібно до деяких генералів, що спочатку служили простими солдатами. Він був чудово освічений, практичний, кмітливий і мав чотири якості, що разом характеризували його як видатну людину: гострий розвинений розум, спритне тіло, наполегливість у втіленні бажань і сильну волю.

Того