Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Клер розхворілася не на жарт. Їй ставало все гірше. Вона лежала, згорнувшись калачиком на колінах у Бронвін, на лобі в неї виступив бісеринами піт, хоч повітря й було прохолодним, така худенька, що крізь суконьку можна було порахувати її ребра.

— Вона одужає? — спитав я.

— У неї жар, — відповіла Бронвін, притуливши руку до щоки дівчинки. — Їй потрібні ліки.

— Спочатку треба знайти вихід із цього проклятущого лісу, — зауважив Мілард.

— Спочатку треба поїсти, — виправив його Єнох. — Перекусімо, а потім обговоримо план дій.

— Який план? — спитала Емма. — Тицьни пальцем у будь-який бік, туди й підемо. Вони нічим один від одного не відрізняються.

Ми посідали і в понурому мовчанні підживилися. Собачого корму я ніколи не куштував, проте певен, що цей харч був гірший — бурі кавалки з загуслим м’ясним жиром з іржавих бляшанок, який ми, не маючи виделок, виколупували пальцями.

— Я спакував п’ять засолених курей і три бляшанки фуа-ґра з корнішонами, — із гіркотою в голосі промовив Горацій. — А загибель човна пережило лише це. — Він затиснув пальцями ніздрі і вкинув желеподібний згусток у горло, не пережовуючи. — Я думаю, це покарання нам.

— За що? — спитала Емма. — Ми були бездоганними янголами. Ну, більшість із нас.

— Може, за гріхи, скоєні в минулих життях. Не знаю.

— У дивних не буває минулих життів, — сказав Мілард. — Ми проживаємо їх усі за один раз.

Ми швидко доїли, закопали порожні бляшанки й налаштувалися йти. Аж раптом крізь гущавину кущів у наш імпровізований табір увірвався Г’ю. Довкола його голови збудженим роєм кружляли бджоли. Від хвилювання йому забило дух.

— Де ти був? — вимогливо приступила до нього Емма.

— Мені потрібно було усамітнитися, щоб зробити ранкове не-ваше-діло-що. І я знайшов…

— Хто тобі дозволив вийти за межі нашого поля зору? — спитав Єнох. — Ми мало не пішли без тебе.

— А хто сказав, що мені потрібен дозвіл? Коротше, я побачив…

— Не можна просто так іти куди заманеться! А якби ти заблукав?

— Ми вже заблукали.

— Ти дурко! А якби ти не зміг знайти дорогу назад?

— Я залишив слід із бджіл, як завжди роблю…

— Будь такий ласкавий, дай йому договорити! — заволала Емма.

— Дякую, — сказав Г’ю і, повернувшись, показав у той бік, звідки прийшов. — Я бачив воду. Дуже багато води. Крізь дерева, он там.

На Еммине обличчя набігла хмарка.

— Ми намагаємося віддалитися від моря, а не наблизитися до нього. Мабуть, уночі ми зробили петлю.

Ми пішли за Г’ю туди, звідки він з’явився. Бронвін несла на плечі пані Сапсан, а на руках — бідолашну хвору Клер. За сотню ярдів між деревами прозирали сірі проблиски: то була якась широка водойма.

— Ой, який жах, — забідкався Горацій. — Вони загнали нас прямісінько у свої лапи!

— Я ніяких солдатів не чую, — сказала Емма. — І взагалі нічого не чую. Навіть шуму океану.

— Бо це не океан, довбешко, — з цими словами Єнох побіг до води. Коли ми його наздогнали, він стояв, зануривши ноги в теплий пісок, і дивився на нас із самовдоволеною усмішкою, немовби промовляючи: «А що я вам казав!» Він мав рацію: то було не море. То було сіре, вкрите туманом озеро. З усіх боків його обступали ялини, а спокійна поверхня була гладенькою, мов сланець. Та найбільш видатну його рису я помітив не одразу: лише коли Клер показала пальцем на велике кам’яне утворення, що стирчало неподалік на мілині. Спочатку я лише ковзнув по ньому поглядом, та потім придивився уважніше. У ньому було щось моторошне і до болю знайоме.

— Це велетень із казки! — вигукнула Клер, сидячи на руках у Бронвін і показуючи пальцем. — Катберт!

Бронвін погладила її по голівці.

— Шшш, зайчику, у тебе жар.

— Не сміши, — пхикнув Єнох. — Це просто скеля.

Але то була не просто скеля. Вітер і дощ трохи стерли риси, проте камінь був дуже схожий на велетня, що по шию занурився у воду. Було чітко видно, що в нього є голова, шия, ніс і навіть борлак, а на голові росли карликові дерева, які нагадували розпатлану кучму. Та справжній неспокій вселяло розташування тієї голови — була вона закинута назад, із роззявленим ротом, як у того велетня з казки, читаної вчора перед сном, велетня, котрий перетворився на камінь, благаючи своїх друзів на вершині гори поговорити з ним.

— Дивіться! — вигукнула Оливка і показала на кам’яну кручу віддалік. — Напевно, то Катбертова гора!

— Велетні існують, — пробурмотіла Клер слабким, але сповненим зачудування голосом. — У «Казках» усе насправді!

— От не варто робити безглуздих висновків, — скривився Єнох. — Що більше схоже на правду? Що той, хто писав казку, яку ми вчора читали, побачив скелю у формі голови велетня і надихнувся нею, чи те, що ця скеля у формі голови справді була велетнем?

— Ти з усього глузуєш, — дорікнула йому Оливка. — Я вірю у велетнів, а ти можеш не вірити!

— «Казки» — це лише казки, вигадка, не більше, — пробуркотів Єнох.

— Дивно, — сказав я. — Так само я думав про всіх вас, поки не побачив на власні очі.

Оливка розсміялася.

— Джейкобе, який ти дурненький. Ти справді думав, що ми — вигадка?

— Авжеж. Та навіть після того, як познайомився з вами, я не одразу повірив у вашу реальність. Думав, може, у мене стріха їде.

— Реально чи ні, це точно неймовірний збіг обставин, — поважно проказав Мілард. — Лише вчора ввечері ми читали цю казку, а наступного ранку натрапили на ту саму географічну ділянку, з якої ту казку писали? Які шанси?

— Я не думаю, що це збіг, — відповіла Емма. — Пані Сапсан сама розгорнула книжку, пам’ятаєте? Мабуть, вона навмисне вибрала цю казку.

Бронвін повернулася до птахи на плечі й спитала:

— Пані С, це правда? Чому?

— Бо це щось означає, — сказала Емма.

— Безперечно, — кивнув Єнох. — Це означає, що ми повинні вилізти на ту скелю. І тоді, може, побачимо вихід із цього лісу!

— Я мала на увазі, що сама казка щось означає, — уточнила Емма. — Чого хотів велетень? Про що він просив, знову і знову?

— Щоб із ним хтось поговорив! — як зразкова школярка, відповіла Оливка.

— Точно, — кивнула Емма. — Тож, якщо він хоче поговорити, вислухаймо його. — Сказавши це, вона зайшла у воду озера й рушила до скелі.

Ми розгублено спостерігали за нею.