Читати книгу - "Астальдо"

— Зорі… - почувся поруч тихий голос Фінарато, — подивіться, Ельдар! Helle elenya![73]

Зорі на небі було видно і з Тіріону, на той короткий час, коли світло одного дерева змінювалося іншим. Видно їх було і з Альквалонде, але ніколи вони не були такими яскравими, а небо — таким темним…

— О, Ельдар! Дивіться! Валакірка![74]

— А онде над обрієм Вілварін! [75]Це сузір’я і справді нагадує метелика!

— З Тіріону його не видно, тільки з Гавані, і то не завжди!

— Подивись на он ту зорю, оtorno! Це Нієллуне[76]!

— Я бачу Морвіньон! [77]Такий яскравий!

Фінарато тим часом правував вздовж берега, час від часу звіряючись з мапою, яку Артаніс випрохала у князя Ольве під час якогось минулого гостювання. Найкраще місце для переправи було, за його словами, набагато північніше, там, де береги Аману та Ендоре зближувались настільки, що, нібито, з одного берега можна було розгледіти смужку іншого. Але юний керманич боявся, що їхнє суденце не подолає такий шлях.

— До того ж, — озвався Макалауре, притискаючи до грудей свою дорогоцінну арфу, — Телері говорять, що там у воді плавають крижини, і взагалі страшенно холодно.

Зрештою, вирішено було переправлятися через теплі води, і Майтімо, якому Фінарато нашвидку пояснив, як треба стернувати, твердою рукою повернув кораблик у відкрите море.

Світло дерев вже не досягало мореплавців. Острів Тол-Ерессеа зостався далеко праворуч. Довкола були лише хвилі, князівство Вишнього Ульме. А також — темрява і зоряне небо.

Ельдар бачать у темряві так, як і при світлі, і не відчувають перед нею страху. Але команда «Naltariel» тихо сумувала за полишеними вдома рідними, намагаючись не показувати одне одному негідної слабкості. Майтімо передав стерно Еркассе, який, опісля кількох спроб, кермував так, наче все життя плавав по морю.

— Це тому, — хвалився він, — що моя мама з Телері… Вона пам’ятає Ендоре, і острів Тол-Ерессеа, де спершу поселилися Телері. Ви знаєте, що він плив через море, той острів? Разом з ними…

— Ще б пак, — чмихнула Артаніс, — про плавучий Тол-Ерессеа Телері не оповідали хіба що Білому Дереву Галатіліон, що росте біля Вежі Інгве…

— Та й то тому, — підхопив Алмареа, — що Галатіліон сам захотів помандрувати на славетний острів, а оскільки не міг зійти з місця, то відправив туди свого саджанця…

— О, так, — засміялася дівчинка, — тепер Келеборн, Срібне Дерево, має змогу оглядати острів, скільки забажає.

— Тільки нікому про це не оповість, — підкинув Лауральдо.

Всі засміялися, і сум трохи відступив. Теплий вітер віяв просто у вітрило, і кораблик жваво біг по хвилям. Майтімо час від часу позирав на чудернацьку сферу, всередині якої крутилася голчаста стрілка.

- Її кінець, — пояснив він, — завжди вказує на північ, на Валакірке. Цю штуку винайшов татко, ще тоді, коли він…

«Коли він ще дружив з Телері, - здогадався Фіндекано, котрий нині відчував думки приятеля, наче свої власні, - коли робив для них штуки, котрі визначають боки світу, передбачають погоду та вгадують напрям вітру… Коли не вважав їх нижчими за себе…»

Буря налетіла раптово.

Майтімо та Фінарато встигли згорнути вітрило, і суденце застрибало по хвилях наче корок. Еркассе вчепився в стерно і мужньо витримував хитавицю. Декому стало зле — з темряви доносилися певні звуки, на які витриваліші мореплавці намагалися чемно не звертати уваги. Макалауре обійняв арфу ще міцніше і заспівав славу Великому Ульмо, Повелителю Морів, не забуваючи при тому вихваляти Мая Оссе, Володаря Хвиль та його жону Уїнен. Голос співця при тому навіть не тремтів, і Фіндекано відзначив про себе, що другий Феанаріон майже нічим не поступається брату.

Лік часу вони втратили вже тоді, коли світло Тельперіону сховалося за обрієм. Майтімо, щоправда, добув з дорожньої торбини ще один виріб князя Minya Nosse — механічний лічильник часу, котрий відлічував кола світла, поділені на дванадцять частин кожне, але до хитромудрої штуки потрапила вода, і та перестала цокати.

Вода вже хлюпала на дні cirya, її вичерпували відрами, які, на щастя, здогадався прихопити з собою Майтімо. Руссандол взагалі зібрався в плавання ґрунтовно, але з усіх пристроїв, якими син Феанаро озброїв кораблик, найбільше знадобилися оці ось відра.

Ніхто вже не знав, куди їх несуть розшаленілі хвилі. Майтімо змінив змученого вкрай Еркассе і прив’язав себе поясом до стерна. Решта мовчки вихлюпувала воду, змінюючись по двоє. Сказати вголос, що їхня виправа була великою дурістю заважала лише гордість, якою славилися Ельдар взагалі, а Нолдор — особливо.

Фіндекано передав відро Мірімону і сів просто у воду на дно човна. Поруч з ним притулився Фінарато, обійнявши сестру, котра трусилася, наче в лихоманці, але не видавала жодного звуку. Гвіндора та Гельмира дружно нудило по ріжні боки суденця. Макалауре вже не співав — він стиха обіцяв Володарю Вітрів Манве Сулімо, що складе на його честь пісню на три тисячі строф, якщо вітер хоч трохи ущухне. Одразу за Фінарато сидів Едрагіль, який займався тим, що намагався загорнути свого княжича в сухіший край плаща. При тому він бурмотів хвалу Варді-Елентарі в якій сподівався, що по великій милості Великої Валіе злощасний Ельда Едрагіль ще побачить зірки на небі.

— Земля попереду! — гукнув Лауральдо, котрий завбачливо прив’язався до щогли.

Фіндекано звівся на коліна. Кораблик мчав просто на темне громаддя скель.

— Великий Оссе! — пробурмотів Майтімо. Фіндекано бачив, як Феанаріон з усієї сили намагається розвернути cirya боком до берега. Інші теж зрозуміли, що їхньому невдалому плаванню прийшов кінець. Артаніс підвела розкошлану голівку, оцінила обставини, і пірнула з головою в плащ Фінарато, міцно охопивши брата рученятами. Еркассе вимовив хрипко:

— Зараз побачимо Суддю…

Насмішник Алмареа не втримався і тут:

— Т-ти, Еркассе, найдовше не отримаєш нове hroa… З-за те, що п-поцупив списа….

Фіндекано, перемагаючи нудоту й хитавицю, підповз до стерна і над силу звівся на ноги. Руки його вчепилися в вологу деревину…

— Сядь, — прошипів Майтімо, — змиє… Сядь, оtorno…

Фіндекано мовчки наліг на стерно. Легка шкаралупка Телерійського суденця, над силу послухавшись двох пар рук, пролетіла повз скелястий виступ, ледь зачепивши його бортом, і врізалася в піщаний берег.

За скелями був піщаний пляж, куди, власне,