Читати книгу - "Лють"

— Ти мені що, мати? — Майкл сягнув у нагрудну кишеню Лео й витяг звідти сигарети.

Лео клацнув запальничкою, і Майкл глибоко затягнувся. Вони були на гаражному рівні будівлі, де сморід автомобільних вихлопів і гуми заповнював собою все. Але сигаретний дим обпалив Майклу ніздрі й перебив смердоту.

— Ну? — почав Лео. — Де паразит?

Майкл видихнув струмінь диму, відчуваючи заспокійливу дію нікотину.

— Нагорі з Пітом.

Лео насупився. Піт навіки заборонив йому переступати поріг моргу після недоречного (як і слід було очікувати) жарту.

— А я в архів спускався.

Майкл примружився, щоб дим не потрапив у очі.

— І?

— Справу Вілла Трента засекречено.

— Аж так?

Лео кивнув.

— Чого б це чиюсь справу засекречували?

— А я знаю?

Хвилину вони мовчки курили, кожен заглиблений у свої роздуми. Майкл опустив погляд на долівку, всіяну недопалками. У відділку існувала сувора заборона куріння, але не дозволяти цілій тусовці поліцаїв щось робити було так само марно, як забороняти мавпі жбурлятися какашками.

— Навіщо Ґрір його викликав? Тобто конкретно його? Цю групу ЗРЗ, чорти його знають, що воно таке? — спитав Майкл.

— Ґрір його не викликав. — Лео звів брови, наче втішався тим, що володіє таємницею. — Коли Ґрір прийшов на роботу, Трент уже сидів у нього в кабінеті.

Майкл відчув, як удвічі швидше застукотіло в грудях серце. Нікотин подіяв, у голові трохи запаморочилося.

— Так справи не роблять. Слідчі не можуть просто прийти й забрати справу. Їх треба викликати.

— Учора ввечері в мене склалося таке враження, що Ґрір таки збирався його запросити. То яка різниця, сам він прийшов чи його покликали? Не заморочуйся.

Попри невміння Лео поводитися в товаристві, він мав у поліції чимало знайомих. Налагодження зв’язків для нього стало справжнім мистецтвом. У більшості випадків Лео міг накопати бруду на кого завгодно.

— Ти можеш про нього щось розвідати?

Лео знизав плечима, примружуючи око від диму сигарети.

— Шерон у диспетчерській знає хлопця, який зустрічався з дівчиною, з якою він працював.

— Господи! — просичав Майкл. — А далі ти скажеш мені, що у тебе є друг, який знає людину, у якої є друг, у якого…

— То ти слухатимеш чи ні?

Майкл замовк на півслові.

— Валяй.

Лео не поспішав. Він покрутив сигарету між великим і вказівним пальцями, затягнувся, потім повільно видихнув дим. Майкл від нетерплячки хотів був його підштрикнути, коли той нарешті видав:

— Новина в тому, що він хороший поліцейський. Друзів у нього небагато…

— Не дивно.

— Ага. — Лео гигикнув, закашлявся і прицмокнув губами, наче мокротиння ковтав.

Майкл глянув на сигарету в руці, відчуваючи, як у шлунку все перевертається.

Лео театрально помовчав, щоб привернути Майклову увагу.

— У нього вісімдесят дев’ять відсотків розкриття.

Майкл відчув, що його тягне на блювоту, але не через цигарку. У своїй безмежній мудрості федеральний уряд запровадив визначення рівня розкриття злочинів (кількості закритих справ) у кожному поліційному управлінні, щоб якийсь канцелярський щур у Вашинґтоні міг відстежувати поступ на своїх діаграмках. Це називали звітністю, але для більшості копів то був зайвий геморой із папірцями. Будь-який придурок міг передбачити, що це спричинило б широкомасштабне міряння членами серед детективів, і Ґрір його підживлював, щомісяця вивішуючи їхні показники на дошці.

Трент усіх їх обставив на двадцять пунктів.

— Що ж, — Майкл силувано розсміявся. — Легко закрити справу, коли ти забираєш її в іншого копа, який уже зробив усю роботу.

— У цьому ШМИРЗі він недавно.

— ЗРЗ, — виправив Майкл, знаючи, що Лео дражниться, але неспроможний утриматися від гри.

— Та яка різниця, — пробурмотів Лео. — Головне, що перед тим, як Трента перевели, він розкрив чимало злочинів.

— Молодець, що й сказати.

— Кілька років тому в нього була гучна справа про викрадення дітей, яку він вів із якоюсь дамочкою.

— Як дамочку звали?

Лео знову здвигнув плечима.

— Кілька типів викрадали дітей у Флориді, обмінювалися ними зі своїми друзяками в Монтані. Усе це відбувалося неподалік від Гартсфілда, де дітлахів переганяли, як худобу. Група твого приятеля розкрила справу за місяць. Дамочка отримала підвищення, Трент залишився на місці.

— Групу очолював він?

— Угу.

— Тоді чому його не підвищили?

— Це ти в нього спитай.

— Якби я міг спитати в нього, не базікав би тут із тобою. — Лео зблиснув очима, наче ці слова зачепили його за живе. — Чувак, це все, що я знаю. Трент добропорядний, знає свою роботу. Хочеш дізнатися більше, подзвони комусь у центрі й сам усе з’ясуй.

Майкл невідривно дивився, як горить кінчик його сигарети. Джина убила б його, якби побачила, що він курить. Утім, вдома вона могла відчути лише запах на його пальцях.

Він кинув недопалок на землю й розтоптав п’яткою.

— Енджі досі працює у відділі моралі?

— Поласкі? — запитав Лео так, наче вухам своїм не вірив. — На біса тобі здалася та шибанута полячка?

— Відповідай, бляха, на запитання.

Лео витяг ще одну сигарету й підкурив од першої.

— Ага. Як мені відомо.

— Якщо мене шукатиме Трент, скажеш, що за кілька хвилин я знову спущуся сюди.

Часу на те, щоб відповісти, Майкл Лео не дав. Він побіг сходами на третій поверх, і вже на підході до дверей його легені ходором ходили в грудях. Найбільше роботи у відділі моралі припадало на нічну пору, тож в офісі була половина працівників відділу — вони писали звіти з рейду минулої ночі. Енджі працювала приманкою. На ній був топ із бретелькою через шию, що на три дюйми не діставав пупка, а на столі розпласталася, мов мертвий шпіц, білява перука.

Він чекав, поки вона підведе погляд, і коли це сталося, помітив, що Енджі не надто рада його бачити. Поки Майкл ішов до її столу, вона відкинулася на спинку стільця й поклала ногу на ногу. Спідниця в неї була така коротка, що Майкл з міркувань дотримання пристойності відвів погляд.

— Чого ти прийшов? — спитала вона. — Господи, ти на чорта схожий.

Майкл провів пальцями по волоссю. Від пробіжки сходами виступив піт. У легенях досі лишався дим, і він викашляв щось схоже на передсмертне хрипіння. Боже, такими темпами він дуже скоро приєднається до Кена в інвалідному візку.

— Можна тебе на кілька слів? — спитав він.

В її очах з’явився сторожкий вираз.

— Про що говоритимемо?

Майкл перехилився до неї через стіл, щоб його більше ніхто не почув.

— Ого, — сказала вона і відштовхнула його, підводячись. — Ходімо в коридор.

Він пішов слідом за нею, відчуваючи на собі погляди всіх працівників відділу. Насправді Майклу подобалося працювати в «моралі». Тут можна було спостерігати за дівчатами, відловлювати їхніх клієнтів і практично ніколи не