Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

я, розглядаючи все довкруг себе, але не знаходжу будь-якого натяку і взагалі якого-небудь сліду для заспокоєння моєї жаги. Швендяю, немов підхмелений гультяй, від брами до брами. Враз мимохіть приходжу на ринок. Тут, наддавши ходи, наздоганяю якусь жінку, яка йшла в супроводі багатьох слуг. Дорогоцінні прикраси, оправлені золотом, і ткані шати, без сумніву, вказували на те, що це знатна особа. Поруч з нею тюпав сивоголовий старець. Він, поглянувши на мене, вигукнув — Яка зустріч! Це ж Луцій! — Далі цілує мене і шепче щось, чого я не дочув, на вухо тій жінці. — Чому ти не підійдеш і не привітаєшся із своєю родичкою? — Не смію, — кажу у відповідь, — незнайомий-бо з цією жінкою, і, почервонівши, з опущеною головою, відступаю, назад. Але вона, вп'явшись у мене очима, озвалася: — Ось вона, шляхетна сором'язливість його шановної матері Сільвії! Та й виглядом він схожий на матір: високий на зріст, стрункий, але не худий, ніжний рум'янець, русяве і від і природи кучеряве волосся, очі голубі, але зіркі і сяючі, немов у орла, обличчя — звідки не клянеш — квітуче, хода владна й легка.

3. Оцими своїми руками, — вела далі вона, — я виховала тебе. Хіба не так? Я не тільки родичка, а й молочна сестра твоєї матері. Обидві ми з роду Плутарха, одна в нас була годувальниця, росли ми разом, як дві сестри. Різнимось хіба що становищем: її чоловік — високопоставлена особа, а мій — звичайнісінька, собі людина. Я та Біррена, ім'я якої тобі, очевидно, відоме, бо з уст твоїх батьків ти частенько його чув. Тим-то з довірою прийми мою гостинність, більше того, вважай мій дім своїм. — На це (тим часом рум'янець зійшов з мого лиця) я відповів: — Незручно мені, тітонько, покидати без будь-якої поважної причини мого господаря Мілина. Але постараюсь зробити так, щоб ти і він були задоволені. Кожного разу, коли мені доведеться сюди приїхати, неодмінно буду зупинятись у тебе. — Ось такою невимушеною розмовою ми себе розважали і через декілька кроків опинились перед домом Біррени.

4. Атріум[34] її будинку був пречудовий. В кожному з чотирьох його кутів, стояли на колонах статуї богині Перемоги» з пальмовою гілочкою в руці[35]. — Богиня, хоч і з розпростертими крильми, зображена була непорушною, а рожеві пальці її стіп торкались хиткої опори — рухомої кулі. Здавалося, що богиня не спирається на неї, а просто піднімається в повітря. Посередині кімнати височіла статуя Діани, виконана з пароського мармуру[36]. Досконалий твір! Він зображав богиню з розвіяною шатою в стрімкому русі. Статуя звертала на себе увагу одразу ж при вході, викликаючи подив своєю величчю. По обидва боки від богині стояли чуйні собаки, немов для її захисту, також з мармуру. Очі в них грізні, вуха нашорошені, ніздрі роздуті, зуби вишкірені. Якби десь поблизу залунав собачий гавкіт, то можна було б подумати, що він виривається з оцих кам'яних пащ. Незрівнянний скульптор дав неперевершений зразок майстерності: задні лапи спирались на землю, а передні і підняті груди зводилися вгору, немов у бігу. Ззаду статуї темніла печера в скелі, оповита мохом, травою, листям, віттям, де-не-де виноградом і розквітлими кущами, — усе це з каменю. Морок печери освітлював відблиск білосніжного мармуру статуї. Край скелі звисали яблука й виноградні грона, так по-мистецьки виконані, що здавалися справжніми. Складалося враження, що можна буде зірвати якесь із грон, щоб посмакувати, коли спілим кольором розмалює їх барвиста осінь. Якщо нахилитись до джерела, яке било з-під ніг богині і дзюрчало, збігаючи маленьким струмочком, то мимоволі складалось враження, що, крім іншої правдоподібності, ці грона хитаються, як справжні на виноградній лозі в саду. Серед кам'яних гілок видно статую Актеона[37]. Зображений він у ту мить (причому постать його відбивається у воді струмка), коли перетворюється на оленя, втупившись цікавим поглядом у Діану, яка збирається купатись.

5. На те моє захоплення Біррена каже: — Все, що бачиш, — твоє, — Водночас велить вона всім вийти, щоб вести зі мною розмову наодинці. Коли ми залишились без свідків, вона так мене повчає: — Ця богиня, дорогий Луцію, свідок, як страшенно я боюсь за тебе, як хочеться мені оберегти тебе від лиха, немов рідну дитину. Бережися, бережися згубних підступів і небезпечних принад Памфіли[38], жінки Мілона, в якого гостюєш. Ходять уперті чутки, що вона — люта чаклунка, неперевершена майстриня заклинати душі покійних. Досить їй дихнути на гілочку, камінчик чи якусь іншу річ, щоб весь білий світ опустився в морок Тартара і став первісним хаосом. Як тільки вгледить вродливого юнака, враз охоплює її така любовна жага, що вона не в силі відірвати від нього очей. Спокушує його пестощами, підкоряє серце, опутує навіки тенетами неситого кохання. Стійкіших і гордовитих з власної легкої руки перетворює в камінь чи якусь тварину. Були й такі, що їх вона й зовсім, із світу звела. Ось чому я тремчу за твоє життя і раджу остерегатися її. Цій жінці на дає спокою несита хіть, а ти при своїй молодості і вроді — ласий шматочок для неї. — Таку розмову вела зо мною сильно зажурена Біррена.

6. Тим часом у мене, як тільки я почув давно жадане слово «чаклунство», пробудилась надмірна цікавість. Я й не думав остерегатись підступів Памфіли, навпаки, мені страшенно захотілось навчитися чорнокнижництва в цієї жінки, і я схильний був стрімголов кинутись у безодню. Як очманілий, не в силах подолати в собі нетерпіння, вириваюсь я з рук Біррени, немов з кайданів, і, квапливо попрощавшись, щодуху біжу до господи Мілона. Коли, схожий на божевільного, наддаю ходи, по дорозі роздумую: — Гей, Луцію, не лови гав! Ось коли матимеш нагоду заспокоїти найпотаємніше із своїх бажань, натішитись найдивовижнішими небилицями. Облиш дитячий страх! Сміливо берись одразу за діло, але не вдавайся в любощі з господинею: гріх зганьбити подружнє ложе доброчесного Мілона. Зате із служницею Фотідою не церемонься. Бо і личко в неї гарненьке, і вдача весела, і дотеп гострий. Вчора ввечері, коли ти йшов спати, вона ввічливо проводжала тебе до спальні, ніжно поклала в ліжко, дбайливо накрила ковдрою, поцілувавши в чоло: з усього видно було, як нерадо відходить вона, нарешті таки відійшла, раз у раз оглядаючись. Отож удачі тобі, Луцію, не барись, попробуй щастя в Фотіди.

7. Заглиблений у такі роздуми, підходжу я до дверей Мілона, беззастережно схвалюючи свій намір. Удома не застаю ні Мілона, ні його жінки, тільки любу мою Фотіду. Вона нарізувала кусочками