Читати книгу - "Тривожна ніч"

Заспішив до вокзалу, міркуючи: в кишені жодної копійки, але хіба не видно, що його пограбували? Та й багато буде пасажирів, бо ж вихідний день, люди виїжджають на лоно природи — отож, у гармидері, повезеться якось без квитка.

В електричці придумав ще й інше. Сів до вікна, схилив на груди голову і заплющив очі: вдаватиме, що спить. Якщо потурбує його контролер, скаже: з нічної зміни, трохи задрімав, уже й свою станцію проїхав. Павло і не зчувся, як місто залишилося позаду, й залізницю обступив густий буковий ліс. Один за одним лишалися чепурні, дерев'яні будиночки зупинок.

Ніхто не чіпав його та й не звертав на нього уваги. І Павло спокійно доїхав до місця, радіючи — зараз буде вдома, мати його зігріє й нагодує. Мати заспокоїть… Зіскочив на перон, чекаючи, поки електричка не рушила далі — мав перейти на другий бік, ще через одну колію. А там теж стояла електричка, яка відправлялася в зворотному напрямку, до міста. Байдуже дивився на старий вагон, що був перед ним, поки не побачив за вікном… Геннадія. Стрепенувся: Генка? Чи то хтось дуже схожий на Геннадія? Боком до вікна стоїть, до когось говорить? Придивився — і впала до ока сіренька хустинка, котру відразу упізнав. Гукнув глухим голосом: — Мамо?!

Ні мати, ні брат навіть не оглянулись. А електричка рушила, з ходу набрала швидкість. І помчала… Павло лишився на пероні, нічого не розуміючи. Перейшов через одну, потім другу колію, вибрався на стежку і заглибився у ліс. Там кинув стежинку й рушив через гущавину, пригинаючись, хитаючись, мов п'яний… Навмисно намагався заблудитися, пропасти у хащі, аби ніхто й ніколи його не знайшов.

IV

За власним бажанням один цілу ніч прочергував у його квартирі. Зробив це навмисне, бо сам на сам з Павлом хотів зустрітися. Відтворював у думці розмову із сусідами.

Казали, бачили Павла, коли повертався з роботи — він приходить завжди в один час, але в суботу день короткий, то прийшов раніше. Вони, Вдовіни, якраз зібралися у місто і зустріли його вже в будинку. Дивно, завжди вітався до них, а цього разу пройшов мимо, ніби їх не бачив, хоч вони спускалися по сходинках, а він підіймався. А щоб дуже схвильований був — не помітили.

Увечері, почувши, що в сусідів музика, увімкнули й собі телевізор. Прослухали концерт. Уже й притомилися, бо ж немолоді, хотіли йти спати, а в сусідів телевізор далі працює на весь голос, немов усі поглухли, нічого не чують. Терпляче чекали. Гостина, думали, в сусідів, та як не прислухалися, ніякого живого голосу не чули. Коли б там були гості, то вже не без того, щоб хтось і засміявся, а хтось гукав — компанія. За стіною рівно гучав телевізор. Витримати таке було важко, й постукали у стіну — мовляв, сусіди дорогі, коли совість маєте, то не час хіба угомонитися? Уже скоро північ. Якщо вам не спиться, то вийдіть на вулицю й гуляйте до ранку. Відповіді з-за стіни ніякої! Загупали сильніше, ще й таз прикладали і по ньому били молотком, щоб за стіною зрозуміли, як допекли сусідам. І це не помогло. Вирішили удвох подивитися, що там діється. Двері хитав протяг. А далі… Далі Віктор бачив усе сам.

Розмірковував над тим, що почув від Вдовіних. Дасть воно щось у слідстві, допоможе, чи, навпаки, заплутає справу? Коли їх відпустив, то ніби завагалися, не хотіли йти, немов щось затаїли і не знали — все до кінця сказати чи ні? Може, вони когось запідозрили у здійсненні злочину, та зайвої мороки собі не бажають? Що ж, хай заспокояться. Він ще знайде свідків, сам до них прийде чи й до себе викличе, поки все не стане на свої місця. Злочин буде розкритий, вбивця заарештований.

І все ж, хто він, убивця? — питав сам себе Віктор. — Може, Павло? Хіба не буває, щоб чоловік убив дружину? Але за що? З якої причини Павло вбив би Наталю, красуню, котру колись любив над усе? Не хотів зізнатися, бо це протирічило юридичній етиці, та все ж трошечки бажав, аби злочинцем виявився він, колишній щасливець. Щоб можна було й мертвій Наталі сказати: бачиш, а ти вибрала його, хіба не помилилася? Тепер тебе немає на світі, Наталю. І фотокарточки твоєї у моєму шкільному альбомі, на жаль, не залишилося…

Думав — що скаже Павлові, коли з ним зустрінеться в такій-от обстановці. Накинеться на нього: за що, мовляв, ти її убив? Як смів підняти руку на близьку людину? Чому тоді, як разом училися, не відав він, Віктор, що його друг — отака мізерія? І ніколи б про це не довідався, якби не заплатила дорогою ціною Наталя. Падлюка, мерзотник!

Але майнуло в голові, що не має права вдаватись до емоцій, тим більше — передчасно. Почуття мусять бути на другому плані, на першому — докази. Хоч до Павла в серці не лишилося краплини доброзичливості — все одно не може обвинуватити його, навіть подумки. Та й хіба це в його компетенції? Кожний, хто хоч день пропрацював у органах правосуддя, може нагадати, що останнє слово за судом. До судового вироку людина невинна.

Ні, не звинувачував Павла, просто розмірковував.

Відхилив двері в коридор, подивився ще раз на виламаний замок. Тільки дурний злодій міг так учинити. Справжні грабіжники замків і дверей не ламають — ризиковано, дуже небезпечно. І на вбивство рідко коли йдуть. А тут і те, і друге. Двері ще й порізані — неначе для того, аби слідчий бачив, як злочинець люто ненавидів усю цю родину.

Хай так, подумав Віктор, та що ж тоді він виніс із хати? Хто, крім Павла, може це сказати? Люди рідко хваляться чужим, які скарби, коштовності мають. Нікому й не показують, а при зустрічах говорять радше про нестатки, що грошей, мовляв, невистачає, доводиться всі речі на сплату купувати.

Віктор прислухався до того, що робиться у його душі, й повертався