Читати книгу - "Метелик"

Роззяви, що зібралися на пристані (Сен-Мартен-де— Ре — острів, і через морську протоку нас переправляли човном), бачили, як охоронці виносили з фургона двох мертвих каторжан. Але ті люди не виявили ніяких почуттів. А що жандарми мусили доставити нас до Цитаделі живими чи мертвими, то повантажили разом з нами на човен і трупи.

Переправа тривала недовго, та все ж таки ми трохи подихали морським повітрям. Я мовив до Дега.

— Пахне втечею.

Він усміхнувся. Жюло, який сидів поряд з нами, докинув:

— Еге ж, пахне втечею. А я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я дав себе схопити, мов останній бовдур, і саме тоді, коли збирався вколошкати переховувача крадених речей, який десять років тому виказав мене. Тримаймося разом, бо в Сен-Мартені нас розподілять у камери по десять чоловік.

Жюло помилився. Коли ми прибули до Сен-Мартена, його разом з двома іншими в’язнями посадили в окрему камеру. Ці троє вже втікали з каторги, але їх знову схопили у Франції і тепер везли на каторгу вдруге.

У камерах, де нас сидить по десятеро, починається для нас життя, сповнене чекання. Ми маємо право розмовляти, курити, нас добре годують. Одне слово, нам нічого страшного поки що не загрожує, хіба що тільки нашим капсулам. Важко збагнути, чому тебе щоразу викликають, роздягають догола й старанно обшукують. Спершу оглядають усього з ніг до голови, а потім нишпорять у твоїх речах. «Одягайтесь!» — І тебе знову відсилають до камери.

Камера, їдальня, подвір’я, де ми проводимо довгі години, маршируючи один за одним… Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми маршируємо гуртами по сто п’ятдесят чоловік. Вервечка довжелезна. Гуркотять дерев’яні черевики. Розмовляти не можна. Потім лунає команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, і утворюються невеликі гуртики — такі собі касти. Насамперед привертають до себе увагу люди справді злочинного світу, для яких соціальне походження нічого не важить, — корсіканці, тулузці, марсельці, бретонці, парижани тощо. Є один ардешець — це я. На користь Ардешу мушу сказати, що в цій партії каторжан, яка налічує тисячу дев’ятсот чоловік, ардешців тільки двоє: сільський поліцейський, що вбив свою дружину, та я. Висновок: ардешці порядні люди. Інші гуртики утворюються абияк. Ці дні чекання називаються днями огляду. І справді, нас оглядають з усіх боків.

Якось пополудні я сиджу на осонні, коли це до мене підходить чоловік. В окулярах. Низенький і худий. Я намагаюсь упізнати його, але всі ми в однакових робах, і зробити це нелегко.

— Це ти, Метелику? — питає він відчутною корсіканською говіркою.

— Так, я. Чого тобі треба від мене?

— Ходімо до клозета, — каже він і йде геть.

— Корсіканський бевзь, — озивається до мене Дега. — Звісно, гірський розбійник. Чого він хоче від тебе?

— Зараз дізнаюся.

Я підхожу до клозета, що посеред подвір’я, і стаю біля незнайомця. Не дивлячись на мене, він каже:

— Я зять Паскаля Матра. Паскаль, провідуючи мене, сказав: коли мені буде потрібна допомога, то щоб я від його імені звернувся до тебе.

— Так, Паскаль — мій приятель. А що тобі треба?

— Я не можу більше носити в собі капсулу. В мене дизентерія. Не знаю, кому довірити. Боюся, що її в мене хтось украде або ж знайдуть наглядачі. Прошу тебе, Метелику, поноси капсулу кілька. днів.

І показує мені капсулу, куди більшу за мою. Я боюся: а що, як це пастка? Може, він хоче вивідати, чи я теж маю капсулу? Коли я відповім йому, що не певен, чи зможу носити дві капсули, то він одразу про все здогадається. Отож я холодно запитую його:

— Скільки в здій?

— Двадцять п'ять тисяч франків.

Я мовчки забираю в нього капсулу.

— Мене звати Іньяс Галгані, — каже він, перш ніж літи. — Дякую, Метелику.

Я повертаюсь до Дега й розповідаю йому >про все, що сталося.

— Тобі не боляче?

— Ні.

— Тоді годі про це.

Ми намагаємося налагодити зв’язок із тими, хто вже втікав з каторги і тепер поїде туди знов, особливо з Жюло та Гітту. Нам страшенно хочеться знати, які там умови, як поводяться з каторжанами, що слід зробити, аби тебе не розлучили з товаришем. Випадково ми натрапляємо на дуже цікавого чолов’ягу. Це корсіканець, який народився на каторзі. Його батько був там охоронцем і жив із сім’єю на островах Салю. Народився той корсіканець на острові Руайяль, одному з трьох островів Салю (інші два називаються Сен-Жозеф і Дьябль). І ось він, за іронією долі, знову повертається туди, але вже не як син охоронця, а як каторжанин.

Отож нам не завадить почути від нього, що нас чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Дає нам цінні поради: треба тікати на материку, бо з островів утекти неможливо; не слід потрапляти до числа «небезпечних», бо в порту Сен-Лоран-дю-Мароні, куди нас привезуть, в’язнів розподілятимуть за їхніми характеристиками. Загалом на острови відправлять відсотків п’ять в’язнів. Решта залишиться на материку. Щоправда, на островах безпечніше, ніж на материку, де на каторжників чатують усілякі хвороби й смерть.

Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром…

Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося.

Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку